Похід Чорногорою 4 Ч.

Ми обрали цей маршрут сподіваючись, що він буде легшим, ніж іти просто під круту гору Туркул, адже сил, під кінець дня, вже було обмаль.Чим далі ми відходили від озера Несамовитого, тим більш болотяною ставала місцевість. Було помітно, що нещодавно тут лежало багато снігу, але він розтанув і земля перетворилася в болото. Спочатку це в нас не викликало ніякої тривоги, ми знаходили якийсь обхід, щоб не загрузнути у багнюці, але потім така можливість зникла.

Навкруги, де не було болота ріс проклятий жереп (чому проклятий скоро дізнаєтесь), для тих хто не знає, жереп - це гірська сосна. Щоб не влазити у болото ми лізли по цьому жерепу з величезними наплічниками це було важко. Густе коріння рослини так і намагалося збити нас з ніг, але іншого вибору не було. 

Якщо напочатку ще було помітно якусь стежку, то далі хащі стали просто непролазні, ставало дедалі більше нерозставшого снігу, який був слизький і також заважав йти та забирав сили. Стежка щоразу зникала або під снігом або в зарослях жерепу. Ми декілька разів йшли не туди, змушені були повертатися, застосунок не допомагав взагалі. конкретно в цьому місці. 

Через годину такої "пекельної мандрівки" у мене почали здавати нерви. Я просто взяв і пішов напролом, туди де мала бути стежка, не чекаючи хлопців. Я розумів, що ми заблукали і зараз просто даремно витрачаємо сили, а все через те, що не залишились біля озера на ночівлю.

Хлопці були далеко позаду, я навіть перестав чути їх голоси. Просто продирався вперед через бісів жереп. Він дряпав обличчя, в деяких місцях потрібно вставати на коліна та просто пробивати собі шлях, ламаючи гілки. В деяких місцях слизький сніг загрожував знести мене до низу, тому йти треба було дуже обережно. В голові була лише якась злість. Все ж було так добре, ну для чого ми сюди пішли? Для чого я на це погодився? Що робити далі? Йти назад не варіант, вже дуже далеко. Втома почала даватися взнаки. 

Нарешті зарослі жерепу закінчилися і я вийшов на більш-менш простору ділянку, з якої можна було побачити хоч щось. Звивиста стежка у застосунку простягалась ще далеко вперед і я дуже не хотів далі йти нею. Тому трохи відпочивши і дочекавшись хлопців, повідомив, що до біса цю трикляту стежку, давайте вибиратися на звичайний маршрут, але була єдина проблема, маршрут був високо в горі. У нас не було інщого вибору, тому ми просто пішли вгору, схил гори був під кутом десь градусів 110. Кожен крок вартував неймовірних зусиль, а йти було далеко, ми разів 10 зупинялися на перепочинок, просто скидали наплічники і переводили подих. Та все погане коли-небудь закінчується, як і цей підйом.

Вилізши нарешті на хребет ми знову відпочили та пішли далі, вже сутеніло, потрібно було терміново шукати гарне місце для ночівлі. До Говерли, ясна річ, ми вже не встигали і сил на неї не було взагалі. Настрій покращився, ноги самі несли мене вперед, хлопці намагалися не відставати. Оминули траверсом гору Пожижевська (1822м) та стали табором під горою Брескул (1911м). Місце було обране краще ніж минулого вечора, намети поставили у низині, тому вітер вночі не дошкуляв і навіть вдалося виспатися.

Прокинувшись о 9й ранку ми поснідали субліматами, випили кави, зібрали речі і з новими силами рушили на Брескул. На вершині зустріли натовп туристів, які прямували з Говерли, взагалі не затримуючись ми привіталися та попрямували далі. Перед нами у всій красі височіла найбанальніша гора Говерла. Найулюбленіша гора жирних та лінивих, які за все життя один раз вилізли на Говерлу, прицьому трохи не віддавши Богу душу, і вважають себе підкорювачами гір. Надивився на таких у 14 році, коли вперше підкорював цю заїзжену вершину.

Десь година в нас пішла на те, щоб піднятися на вершину Говерли, ніхто нікуди не спішив. Попередив хлопців, щоб лишали сили на Петрос, він був більш серйозним "супротивником" ніж Говерла. Зробивши гарні фото та придбавши сувеніри ми рушили вниз по кам'яній стежці. Спускатися з Говерли у цьому напрямку було трохи важче ніж підніматися, через безліч великих каменюк, через які ми спотикалися. 

Під Говерлою знайшли гарне джерельце, біля якого оновили запаси води, та добре відпочили. Йдучи стежкою зустрічали безліч інших любителів туризму. Туристів в районі Говерли було значно більше ніж в інших частинах хребта, це і не дивно, з усіма були змушені вітатися. До Петроса лишалося 8 км, 3 години ходу. 

Погода була просто неймовірна в цей день, жодного натяку на дощ. Через декілька годин ми вже були у підніжжя Петросу. Виглядав він дуже загрозливо. Всюди попереджали, що йти на Петрос варто збоку Квасів, там підйом дещо пологіший, збоку Говерли підйом набагато складніший. Іншого варіанту в нас не було. Рушили.

Пам'ятаю, що одразу стало складно, кожен крок був важким через занадто стрімкий підйом. Потрібно було робити довгі кроки, щоб дотягнутися до наступої кам'янистої "сходинки". У деяких місцях потрібно було впиратися руками, піднімати всю вагу тіла та наплічника, щоб піднятися вище. Сили витрачалися миттєво. І тут я вирішив позмагатися. Як казав мій дідусь мені «Із дурною головою і рукам нема спокою». 

Влад йшов трохи попереду, Ден позаду. Це була остання вершина і я мусив піднятися перший за будь-яку ціну. Тому я попросив Влада не спішити, щоб порівнятися з ним. Порівнявшись я почав набирати швидкість. Жарти у спину про те, що я скоро видохнусь і не дійду лише більше мене заряджали. 

Сказати, що мені було важко, це нічого не сказати. Я нісся вперед, так швидко наскільки міг, серце виривалося з грудей. Постійно озирався назад, Влад був позаду за метрів 10-15, не відставав, але й наздогнати не міг. В голові було лише одне "давай лізь, ти зможеш, не дай себе обігнати". З останніх сил я видирався на високі кам'яні сходи. 

Головна особливість Петросу у тому, що коли ти піднімаєшся схилом і бачиш ніби вже все, ось і вершина, а за нею виявляється, що це ще не кінець і вершина далі, ти знову піднімаєшся, бачиш "фініш", а за ним знову видніється круча і потрібно ще лізти. Тобто за високими скелями не видно, як довго ще буде тривати твій шлях і від цього лише складніше.

Та от в поле зору потрапила капличка, яка розташована на самій вершині гори Петрос і яка була орієнтиром. Звідкілясь з'явились ще сили і я першим підкорив цю вершину, місія була виконана. Остання вершина була подолана.

Я просто сів на величезну брилу, скинув наплічника і довго дивився вперед на той підкорений Чорногірський хребет, на ті двотисячники, на трохи менші гори, але не менш прекрасні. Нажаль фотографії не передають тієї краси, що відкрилася перед моїми очима, ці складні 3 дні були варті побаченого. Мені вдалося подолати цей довгий та тернистий шлях, зробивши це я зрозумів, що моєму тілу та духу під силу такі випробування, їм не вдалося зламати мене. Небо було ясне, горизонт чистий, в тілі відчувалася приємна втома. Хотілося сидіти так ще довго та милуватися красою наших українських Карпат, але потрібно було йти далі до місця останньої ночівлі.

До речі, ми з Владом з цими "перегонами" забули про Дена, який йшов позаду, це було досить нерозумно з нашого боку кинути товариша на такому складному підйомі одного, де може статися будь що. Нащастя через хвилин 20 ми побачили Дена, який зміг піднятися на Петрос живий і здоровий. В горах потрібно думати головою, вони не пробачають помилок. Не варто лізти на Говерлу, коли починається гроза. Таких ідіотів вистачає, навіть серед моїх знайомих.

Третій день закінчувався дуже вдало, без жодних проблем. Ми поставили намет у неймовірно гарному місці, воно було вільне, поруч було джерело та дрова, яка ж це необхідна річ у поході, з дровами все набагато легше. Ми розвели багаття у дозволеному місці, слухали музику, готували собі їсти та пили досхочу чаю, тепер не варто було хвилюватися про газ у балоні, адже є вогнище. Вечір був неймовірним, якраз таким як треба, таким яким я собі його уявляв. Ми нікуди не поспішали, всі цілі і ситі. Остання ніч у наметі була найкращою з усіх, вітер не заважав, було тепло та зручно, а можливо я просто призвичаївся до ночівлі у спальнику.

Вранці ми поснідали та пішли далі у напрямку села Кваси, де мали увечері сісти на поїзд. Наплічники були суттєво легші, їжа майже скінчилася. Йшли ми дуже довго, настільки, що почало набридати. Також втома за ці чотири дні давалася взнаки. Зробив для себе висновок, що у майбутньому потрібно йти в похід не довше ніж на 3 ночівлі, якщо довше, то вже немає задоволення від походу, суто моя думка.

В Україні вже майже два роки йде кривава повномаштабна війна. Ми не повинні жодним чином про це забувати, а навпаки повинні наближати нашу перемогу будь-яким чином. Але всім потрібно відпочивати, хоч трохи, від цього жаху і похід на декілька днів у гори був вірним рішенням. Я не слідкував за новинами, які постійно льються у наші голови протягом кожного дня, і вони, в основному, негативні. Звісно чотирьох днів не достатньо, але вони принесли користь моєму емоційному стану. 

Не можу дочекатися наступної весни, щоб знову рушити у гори, тому вже почав потроху готуватися. А з новими походами будуть і нові історії..

Похід Чорногорою 3 Ч.

Настав ясний ранок другого дня, було близько десятоъ години, заснути вдалося лише під ранок, від нічного дощу не лишилося і сліду. Прокинувся від того, що почув незнайомі голоси поряд з палаткою та гул двигуна мотоцикла. Визирнувши із палатки побачив неподалік груцу хлопців на мотоциклах, також поряд був припаркований джип. Влад з Деном також вже не спали і потроху збирали речі. 

Неочікувані гості не звертали на нас уваги, взяли якісь мішки, з кущів дістали граблі, які були там заховані, та попрямували кудись вниз з хребта Чорногори. Чомусь спочатку подумав, що вони прибирають сміття за невихованими туристами, такі собі борці за чистоту природи, але виявилося навпаки. Ці хлопці були шкідники, як та сарана - збирачі ісландського моху. Цей мох занесений до Зеленої книги України, а ці збирачі видирають його граблями і залишають після себе просто пустелю. Звісно на цьому вони заробляють гроші. Далі по хребту нам зустрічалися ще більші групи "збирачів", які граблями складали мох у мішки. Але не будемо говорити про погане, а краще зробимо (с).

Вирішили поснідати та рухатись далі. З собою у мене був пальник та газовий балон до нього, цим балоном я вже користувався декілька разів і не знав чи вистачить його для трьох на весь похід, тому замовив ще один. Хлопцям запропонував покласти цей повний балон до себе у наплічник, але вони відмовились, сказали, що будуть готувати на звичайному вогні, тому другий балон я лишив вдома, щоб не тягнути зайву вагу. Ясна річ, що на хребті вони б не розвели багаття через відсутність дрів, тому грів воду для себе і для них на балоні та сподівався, що нам вистачить до поки не з'являться дрова на шляху (спойлер: нам вистачило, але я досі не знаю наскільки ще вистачить цього балону).

Смачно поснідавши субліматами та запивши чаєм ми почали збирати наші палатки та складати речі у наплічники. Все сміття, що було у нас з собою ми забирали. Рушили далі по хребту, погода була чудова, дув прохолодний вітерець, небо було ясне, жодного натяку на дощ, поки що..Весь хребет був всіяний крокусами, ніби хтось постелив фіолетовий килим поміж гір. Очі просто отримували задоволення від побаченого.

Хоча було вже 1 червня, але залишки снігу ще були присутні в горах і часом засніжена територія була настільки велика, що перекривала витоптану стежку, та ми змушені були лізти по коліна у снігу.

Наступна вершина, яку ми мали відвідати, гора Бребенескул. Було вирішено заховати наплічники серед каміння у підніжжі гори і піднятися на вершину гори по легкому. Як же легко було підніматись без 15кг за спиною. Настрій був чудовий, хотілося просто забігти на цю гору, підйом найлегший з усіх, що нам траплялись. Піднявшись на цю вершину нам відкрився неймовірний вид на всю Чорногору: позаду вдалині було помітно абсерваторію на г. Піп Іван, справа внизу озеро Бребенескул, одразу над озером наступна наша ціль - г. Гутин Томнатик, поруч г. Ребра і справа вдалині виднілася королева Карпат - г. Говерла та поряд велична г. Петрос.

Довго на горі ми не затримувались, трохи підганяла думка, що поцуплять наші речі залишені внизу. Побіг собі вниз, хлопці ще лишалися на вершині. Майже спустившись згори я востаннє поглянув на пройдений маршрут, хлопців досі не було видно, що вони там роблять, чого так повільно йдуть, подумав я. Речі були на місці і я сів поруч щоб відпочити та дочекатися хлопців. Через хв 15 вони повернулися, виявилося, що Ден забув пляшку на вершині і вони за нею поверталися. Повз пройшли перші туристи за довгий час, привіталися з ними.

Оминувши траверсом Бребенескул ми, нічого не підозрюючи, йшли собі по стежці і лише через хвилин 10 спуску зрозуміли, що йдемо не туди. Стежка вела вниз до озера Бребенескул, а нам потрібно було вийти на стежку, яка була значно правіше і суттєво вище. Ця стежка вивела б нас до перехрестя, де з одного боку була г. Гутин Томнатик. Йти назад не варіант, тому ми, не придумавши нічого краще, з важкими наплічниками поперлися напролом по крутому підйому, у напрямку потрібної стежки. Йти вгору просто по траві було неймовірно важко, ми декілька разів зупинялися, скидали наплічники та відпочивали, потів вставали і лізли далі. Нарешті вийшли на потрібну стежку.

Підходячи до повороту на г. Гутин Томнатик нас потроху почала наздоганяти хмара, стало значно прохолодніше. Дуже не хотілося втрапити під дощ. Піднятися на цю гору не виявилось простою справою. Проблема була в тому, що шлях до підніжжя гори був вкритий глибоким снігом, тобто йти по ньому було взагалі не варіант. Зліва з самого краю над прірвою була дуже вузенька стежечка, по якій ми почали просуватись. В якийсь момент я зняв наплічника та сказав хлопцям, що піду обережно сам в розвідку, бо ставало дуже небезпечно, стежка стала дуже слизька і була висока ймовірність полетіти вниз до озера Бребенескул, а висота там була більше сотні метрів. 

Через декілька метрів мною почав оволодівати страх, що я ось-ось зірвусь до низу, тому було прийняте єдине правильне рішення - вилазити на сніг. Видершись на сніжну стежку йти стало легше, тут сніг був ще твердий. Підйом на саму вершину зайняв хвлин 10. На горі було холодно та починав накрапати дощик. З вершини відкривався неймовірний вид на Румунські Карпати, які були зовсім поруч. Повертаючись назад помітив своїх хлопців, які вже підходили до підніжжя, виявляється я забув їх попередити, і вони пішли самі. Поки вони підіймались я дійшов до наших наплічників, дістав та одягнув дощовик - дош посилювався.

Далі наш шлях лежав до г. Ребра. Дощу вже не було, знови визирнуло сонечко. Погода в Карпатах дуже мінлива. Взагалі не витративши зусиль ми піднялися на цю гору, пофотографувались і пішли далі. І знову сніг став нам на заваді.

Орієнтуючись по карті в застосунку ми йшли по стежці до озера Несамовите, але через сніг стежка знову ж таки була дуже вузька та неймовірно слизька, внизу було саме озеро, до якого потрібно було спуститись по цій стежці, але була можливість звернути собі шию, як два пальці об асфальт. Звісно я обрав цей варіант, та пішов цією стежкою, хлопці не ризикнули і пішли в обхід, та й правильно зробили. Я йшов дуже обережно, впираючи трекінгові палки перед собою, щоб не полетіти, було страшно, один неправильний крок і можна було зірватися та покотитися по крутому схилу, ламаючи собі все підряд. Але все обійшлося, я зміг пройти і не впасти. 

Біля озера. як завжди, було безліч туристів, адже це доволі популярні місце для зупинки, поряд є хороше джерело та й місця для палаток достатньо. Набравши води та дочекавшись хлопців сіли відпочити, поділитися враженнями та пообідати. І тут сталася помилка, яка поламала нам всі плани.

На годиннику вже була шоста година вечора, запропонував хлопцям переночувати біля озера і зранку піти на Говерлу та Петрос, аде вони були проти та хотіли йти далі, так і вирішили. Застосунок показував лише один вірний шлях - нам потрібно було підніматися туди звідки, щойно спустилися, а потім крутий підйом на гору Туркул, сил вже на це не було (спойлер: вже будучи вдома ми дізналися, що цю гору можна було оминути, але тоді ми цього не знали). І тут ми помітили ледве помітну стежку на карті, що вела саме туди куди нам треба, вирішили йти нею. Ця стежка вела у пекло..

Похід Чорногорою 2 Ч.

Зайшовши у свій плацкартний вагон та зайнявши свої місця, ми почали чекати відправлення поїзда. Вже можна було нікуди не поспішати. Спокійно розклали свої речі, рюкзаки заховали під нижню полицю. У вагоні панувала метушня, хтось шукав своє місце, хтось поклав свої речі і направлявся до виходу, щоб попрощатися з рідними. Нарешті за вікном все попливло, поїзд повільно почав свою подорож з 9ої платформи.

Чогось дійсно цікавого в поїзді не відбувалося, звичайна поїздка. У нас з собою була настільна гра та пиво, тому їхати було не сумно. Якщо увечері дивитись у вікно не було бажання, то вранці нашим очам почали відкриватися перші неймовірні краєвиди Карпат. Стрімкі струмки та величні гірські вершини ніби зустрічали нас. У вагоні стало помітно прохолодніше, навіть довелося вкриватися ковдрою.

Ворохта. Нарешті наша зупинка. Закинувши наплічники на плечі ми вийшли з вагону та попрямували у напрямку зупинки громадського транспорту з метою встигнути на ранковий автобус до Верховини, але плани змінились. На виході з вокзалу нас перехопив чоловік і запропонував скористатися його послугами перевозки у мікроавтобусі. Окрім нас в автобусі були лише жінки, якраз лишилося вільних три місця і ми зробили правильне рішення, що згодились поїхати на цьому таксі, а не чекали автобус.

Приїхавши до Верховини у нас був вибір, скористатися послугами таксі, або декілька годин чекати автобус, який би довіз нас до початку нашого маршруту у селі Дземброня. Мене знову почали бентежити думки про військових та повістку, тому запропонував хлопцям швидше поїхати і не сидіти на одному місці декілька годин. З пошуком таксі, зрозуміло, проблем не було. Закинувши речі у старенький Форд ми рушили у Дземброню. По дорозі розпитували таксиста стосовно вручення повісток на блокпостах. З його слів, 50/50, в один день можуть вручати, в інший все спокійно, як пощастить. І нам пощастило, хоча змушений був трохи обвести навколо пальця військових.

Справа в тому, що для проходу блокпосту потрібен був дозвіл і необхідно було забронювати житло у селі. Я нічого не бронював, але знав назву популярного притулку "Білий слон". На питання військових, чи бронювали ми житло я сказав так і назвав назву притулку. Військові записали наші дані та пропустили. Таксист у машині перепитав, чи нас везти до притулку, але ми сказали везти до початку маршруту.

Розрахувавшись з таксистом ми вийшли біля хвіртки та церкви, яка була орієнтиром для туристів - звідси починався підйом на г. Піп Іван Чорногірський та саму Чорногору. Перед початком ми взяли ще пива, трохи відпочили після поїздки розбитими дорогами і рушили. Саме зараз і почався похід.

Йти було не складно, трохи звик до ваги наплічника. Протягом підйому постійно щось фотографували, то краєвиди, то корів, то струмочки, яких було безліч. У горах ще віяло весняною прохолодою, на самих вершинах ще було помітно сніг і його було не мало.

Вийшоши на полонину Смотрич ми зовсім трохи перепочили, пофотографували та рушили далі. Ми нікуди не поспішали, але рухались доволі швидко. Ночувати збирались там, де застане нас ніч, але хотілося подолати якнайбільше маршруту. 

Дійшовши до Дзембронських водоспадів почалися перші пригоди. Ден загубив окуляри та разом з Владом пішли назад їх шукати. У мене був час трохи порелаксувати. Сів собі біля стрімкого водоспаду та просто милувався природою. Хлопці повернулися хвилин за 15 зі знайденою пропажею і ми рушили на г. Вухатий камінь.

Почав відчувати перші складноші пійдому, але не порівняти з минулорічним походом, коли лив дощ та був скажений вітер з туманом. Піднявшись на Вухатий камінь можна було вдосталь все роздивитися, знову ж таки, минулого разу в мене не було такої можливості через погоду. Гора цікава лише неймовірними скульптурами з каменю, сформовані самою природою. Також перед нашими очима відкрився вид на хребет Чорногори та на Піп Іван, до якого ми і рушили.

Минулого разу підйом на Піп Іван був просто нереально складним, піднявся на нього лише, мабуть, на характері. Лив дощ та вітер збивав зніг, було холодно, туман, дощовик погано захищав. В цей раз погода нам не ставила палки в колеса, але всеодно намагаючись обігнати один одного, під кінець підйому вже взагалі не було сил. 

Прочитати про похід на Піп Іван Чорногірський

Для хлопців це було перше знайомство з Піп Іваном та знаменитою абсерваторією, що була розташована, на самій вершині. Добре відпочивши та перекусивши субліматами та чаєм в будиночку рятувальників, ми рушили вниз. Вже вечоріло і потрібно було думати про пошук місця для ночівлі. 

Зайшовши на сам хребет взагалі стало йти легко. Йшли собі та теревенили на різні теми, жартували, але місця для палаток не було помітно, застосунок теж не допоміг, він вперто показував. що поблизу місць для ночівлі немає. 

Ставало прохолодніше, сонце вже сіло і потроху підбиралися сутінки. Декілька місць більш-менш підходящих ми знаходили, але там або був скажний вітер, або було занадто місця для двох палаток. Йти вночі по хребту не дуже хотілося та й потім ставити палатку в темряві, таке собі задоволення. 

Не пройшло й години пошуків як ми надибали більш-менш пристойне місце на хребті, була широка галявина, з боку якої росли кущі, які могли впринциці захистити від вітру вночі (спойлер: ні хріна не захистили), також помітили сліди минулих туристів, тобто хтось тут ночував. Було вирішено зупинятись тут і готуватись до сну. Але на цьому проблеми не закінчились.

Ніяк не вдавалось встановити палатку, здавалось би, що там може бути складного, але промучились з моєю палаткою хвилин 30 точно, настрій був ніякий, втома та злість на виробника такої клятої палатки)). З горем навпіл поставили палатки, повечеряли та залізли у спальники. Влад із Деном були вдвох в одній палатці, а я в іншій, досі не розумію як вони там помістилися, бо мені одному було тісно в тій двомісній палатці, а в нас палатки однакові.

Перша ніч була жахлива і я не перебільшую. Бісові кущі не захищали від вітру взагалі. Вітер дув з такою силою, що я носа не міг висунути зі спальника, палатка продувалася повністю, ясна річ, ми ж додумались ночувати на самому хребті. Вночі йшов сильний дощ, але палатка була двошарова, тому бути промокшим мені не загрожувало. Сон не йшов взагалі, постійно крутився, було не зручно, ногам у спальнику було холодно, вже в наступні ніч вирішив цю проблему, підклавши теплу худі у низ спальника, тим самим прибравши вільний простір у спальнику, де був холод.

Настав ясний ранок другого дня, було близько десятоъ години, заснути вдалося лише під ранок, від нічного дощу не лишилося і сліду. Схід сонця зустріти не вдалося ні в перший день, ні в наступні, якось проґавили взагалі цей момент. Другий день виявився більш насиченіший ніж перший, ми у стільки дуп втрапили, стільки було небезпечних ситуацій, але другий день походу мені сподобався найбільше..

Алкогольне отруєння

 Сьогодні став свідком дуже неприємної ситуації.

Цього вихідного дня у мене були плани в Києві та потрібна була допомога друга у здійсненні цих планів. Взявши все необхідне я пішов у гараж за машиною і поїхав у напрямку столиці, погода була бридка, дощ і сильний вітер.

Їхати потрібно було у район Позняки, де проживає друг. Забравши його ми поїхали вирішити одну справу і через декілька годин повернулись до його будинку. Біля під'їзду був натовп підлітків, які жваво щось обговорювали та сміялись, але не звернувши на це уваги ми зайшли до під'їзду. 

Десь через годину ми вийшли з під'їзду, той же натовп підлітків був ближче до дороги і щось роздивлялися на землі, за їх спинами не було видно, що привернуло їх увагу. Проходячи повз краєм ока помітив, що на землі хтось лежить, "мабуть приколюються" подумав я, але тут із сусідньої машини вибіг чоловік і почав намагатись привести до тями дівчинку яка не подавала ознак життя і лежала просто на сирій землі.

Ми з другом підійшли щоб запропонувати допомогу і дізнатися, що сталося. Зі слів дівчат років 13-14 ми дізналися, що ця дівчинка вживала алкоголь у якійсь компанії, але вони її толком не знають і з ким вона була теж не знають, по їх обличчям було помітно, що вони брешуть. Була викликана швидка. Одразу зметикував, що тут би допоміг нашатирний спирт, щоб привести до тями дитину, але де ж його візьмеш. Тим часом у дівчини, яка лежала на землі почався рвотний рефлекс, рвотна масса текла з рота просто по одягу, дівчина була не при тямі. Нам на допомогу прийшла доросла жінка і почала шукати речі цієї дівчини, яку, виявляється, звали Маша. У однієї зі знайомих Маші в руках була її сумка в якій був телефон, але там був пароль. Розблокувавши пальцем сплячої Маші телефон ми почали телефонувати її матері. Друг, тим часом, збігав до сусіднього магазину та приніс дві пляшки води. 

Матері дозвонилися, але вона виявилась досить дивною особою, почала кричати, що не потрібно викликати швидку, доросла жінка, яка розмовляла з нею навіть змушена була перейти на крик, щоб донести до мами, що відбувається з її дитиною. 

Дівчина сиділа на землі досить довго, її притримували щоб вона не захлинулася власними рвотними масами. Запропонував віднести її на лавку, запропонував той неси, як то кажуть. Взявши бідну дитину на руки, вона важила кілограм 40 не більше, я відніс і поклав її на лавку, повернули її набік та під голову поклали якісь речі. Підлітки вешталися поруч та усіляко намагалися відвести від себе підозри, аргументучи тим, що вони не в курсі з ким вона була, хоча це була брехня, в кінці дізнаєтесь чому. 

Нарешті, після другого дзвінка, приїхала швидка. У лікарів з собою, ясна річ, був нашатир, яким вони скористались. Маша почала подавати ознаки життя та відмахуватись від лікарів, навіть почала щось говорити. Її все ще нудило. З її слів дізнались, що вона була на Дні народження, та з кимось вживала горілку, яку запивала енергетиком, набір "просто супер", щоб у такому віці відійти на той світ. До речі про той світ. З її вуст виринула фраза "я хочу здохнути", яка дуже насторожила всіх, а особливо дорослу жінку, яка була мамою трьох дітей, як виявилось потім. Також дитина розповіла, що немає батька, живе лише з мамою.

Нарешті з'явилася горе-матір, яка навіть не була в курсі де і з ким вештається її дитина. Почала кричати, щось типу, що вона матір і вона сама буде вирішувати везти її дитину у лікарню чи ні, але їй дуже швидко закрили рота самі лікарі, тому вона знизила тон і почала слухати, що їй кажуть. Її було проінформовано, що відбулося та з якими суїцидальними думками живе її дитина, радили звернутись до спеціаліста.

Допомога була надана, Машу почали готувати до переноски у машину швидкої, ми з другом пішли у напрямку машини. І тут краєм вуха почули розмову тих підлітків, що постійно були поруч весь час, вони балакали з кимось по телефону і казали, що їм будуть непереливки, що всі дізнались з ким Маша проводила час. Це і було доказом того, що малі добре знали подробиці, але не стали здавати своїх знайомих.

Трохи зачепила ця ситуація. Як можна у такий складний час не знати де та з ким знаходиться твоя дитина, тим більше у такому "вибуховому віці", коли настає перехідний вік. Тиждень тому на Лівобережці двоє, брат і сестра, викинулись з вікна висотки, покінчили життя самогубством, так, вони виросли у дитбудинку, були всиновлені, але це нічого не змінює. Я можливо не в курсі, як виховувати дітей, але зараз, коли в країні війна, коли гине цвіт нації, у нас одна надія на нашу молодь, щоб не втратити націю. 

В цій ситуації пощастило, з дівчинкою все буде добре, вона оговтається, та отримає на горіхи від матері, але ці її думки про самогубство,  можливо просто вплив алкоголю, а можливо перший дзвіночок.

Похід Чорногорою 1 Ч.

Цей похід напочатку планування взагалі мав бути іншим. Інший маршрут, інші учасники походу, ба більше, я взагалі планував йти один. Але подивившись відоси на youtube, як чувак вперше ночував один серед Карпатських лісів і де кожен хрускіт та шелест лякав до усрачки, то вирішив поки сходити з компанією. Запропонував двом друзям і вони згодились скласти компанію, для них цей похід у гори був перший.

Для цього походу я завчасно придбав хороший спальник, але як завжди без проблем не обійшлося, прислали спальник не того розміру, чим додали трохи головного болю, та все владнали, що й добре. Палатка в мене була, і я наївний думав, що з цим питання вирішене, але ні. Знову ж таки розумна людина на ютубі (канал Карпатський волоцюга) підказала, що мені габелла з китайською одношаровою палаткою під дощем у Карпатах. До речі, цю палатку колись знайшла мама. Палатка просто лежала на лавці у чохлі, спочатку шукали власників, але ніхто не відгукнувся, тому залишили собі. Так от, напочатку була ідея перевірити палатку під дощем десь у лісі, але потім закинув цю ідею, вирішив просто взяти напрокат, а у майбутньому придбати вже свою, щоб ні від кого не залежати. Трекінгові палиці позичив друг, за що йому дуже вдячний, реально потрібна штука у горах, рятує ваші коліна. З рюкзаком теж питання було вирішене, також прокат, як і у першому моєму поході на Петрос.

Прочитати про похід на Петрос 1ч.

Прочитати про похід на Петрос 2ч.

Прочитати про похід на Піп Іван Чорногірський

Харчуватися планував лише субліматами, розрахував так, що буду їсти 3 рази в день, але по факту їв по два рази, тому в кінці навіть лишилася пара субліматів. Набирав воду у гірських струмках та джерелах, яких було достатньо по маршруту. До речі, маршрут був взятий із корисного застосунку під назвою "В Похід Карпатами". Це просто маст хев, в ньому дуже багато інформації для туристів: де набрати води, що це за гора, де переночувати, скільки ще йти, є навіть онлайн-чат, де люди спілкуються між собою, є вже готові маршрути на будь-які вершини та цікава інформація про кожну гору. Хочеш щось дізнатися, просто питаєш у чаті і люди тобі відповідають. Особливо важливо в наш складний час, коли через повномаштабне вторгнення на деякі гори прохід заборонений, а на деякі машрути потрібен був пропуск, цю інформацію якраз і надали в чаті.

Сам маршрут був обраний одразу. Похід через всі 6 двотисячників Карпат, тобто через всю Чорногору, більше 65 км за 3 дні! Справа в тому, що на Петросі я вже був, також відвідував Пів Іван Чорногірський, настав час їх об'єднати між собою.

Лишалося обрати дату походу і взяти завчасно відпустку на роботі. З датою було найскладніше, через примхливу погоду, яку ми відслідковували на різних метеорологічних ресурсах, похід переносився разів 5 точно. На хребті було поколіна снігу, навіть у травні, і я вважав, що ми фізично не пройдемо цей маршрут за 3 дні карабкаючись у кучугурах снігу, дощ теж міг стати на заваді, але там би врятували хоч трохи дощовики. Через це у хлопців настрій трохи псувався, бо відкладати постійно похід, до якого рахуєш дні, не дуже приємно. Також на роботі потрібно було підлаштуватися і попередити хоча б за тиждень.

Та весна все-таки брала своє і завітна дата з'явилася на горизонті. Але погода була не єдиною складністю, знову ж таки через війну. Проблема була з квитками, на деякі дні їх просто не було у продажу, тобто ми могли придбати квиток туди, а назад на потрібну дату квитків не було. Були змушені звертатись до служби підтримки, де нам надали потрібну інформацію. Також начитавшись інформації про вручення повісток у мене виникла думка змінити маршрут у самий останній момент і піти туди де блокпостів немає і менший шанс нарватися на військомат, але друзі мене запевнили, що все буде добре, то я заспокоївся. І от нарешті всі проблеми були вирішені, а як же без них. Квитки були взяті на 31 травня і ми почали буквально рахувати дні. 

У день відправлення я зібрав всі речі у здоровеннй пакет (так так, саме в пакет) і поїхав у Київ за рюкзаком, в який потім мав перекласти всі речі. Добирались до Києва ми порізно, що мені здалося неприємним, хоча й домовлялися, ніхто не допоміг з речами, тягнув все сам, речей було багато. Зустрівшись у Києві поїхали за нашими ранцями. До поїзда ще лишалося десь пару годин. Лише вийшовши з туристичного магазину і відчувши вагу рюкзака я зрозумів, що упоров дурницю, куди я вліз, нащо мені все це, та я просто здохну там...але швидко ці думки вивітрились, спина звикла і настрій покращився. Наш курс лежав на вокзал.

Прибувши на потрібний перон, де нас вже очікував поїзд, ми видихнули, наша цікава та складна подорож нарешті починалася, лишалося тільки зайти у вагон, який домчить нас у пригоди, яких так не вистачає у сьогоднішньому житті, коли можна хоча б на декілька днів забути, що в твоїй країні йде страшна війна. 

Ніхто не знав які складнощі нас будуть очікувати та взагалі чи зможемо ми повернутись додому цілими..

313

313 це номер маршрутного таксі (маршрутки) Київ - Українка. 

Користуючичь послугами цього триклятого перевізника жодного разу не виникало бажання якось похвалити чи подякувати йому. 

Сьогоднішня поїздка не стала винятком. Працюючи на віддаленому, останнім часом, я дуже рідко став користуватися послугами маршрутки. В мене покращився настрій та знизився артеріальний тиск, на обличчі почала з'являтися посмішка навіть у повсякденному житті, а не лише коли бачив мертвих руських. 

Так от, в Київ поїхав у справах на електричці. Нічого не маю проти електричок, єдина можливість відчути себе у лихих 90 це проїхати у електричці. Але зараз не про трушні електрички. Зараз про кляту 313-ту.

Повертався з Києва пізно увечері, тому інших варіантів не було, хоча ні, був ще варіант дочекатися попутки, але після 30 вже ліньки топати з метро до місця зупинок попуток, бо бачте вони своїм "бізнесом" заважають "правильним" водіям дерти гроші з пасажирів. 

Щось постійно відволікаюсь..

Вийшовши з метро я, як завжди, почимчикував до місця зупинки 313-ої. Якраз, ніби знущаючись, від зупинки від'їхала 313 з вікон якої визирали стомлені обличчя "обілечених" пасажирів. 

Не пройшло і хвилини як під'їхала наступна маршрутка і припаркувалася на своє законне місце. На зупинці я стояв лише один, тому зайшовши до машини я привітався з водієм (зазвичай такого не роблю, але неприязнь до цих водіїв притупилася з часом) та заплатив 55! грн за проїзд, водій буркнув у відповідь. 

На мій вибір де сісти була вся маршрутка і я обрав найгірше місце, звісно, я цього поки не розумів. До розуміння лишалося якихось 15 хв, доки наповнювалась маршрутка. 

Сидіти було тісно, таке відчуття, що ці сидіння роблять для карликів, пхають так близько один до одного, щоб більше народу влізло.

І тут починається головна причина чому я вирішив поділитися думками у блозі. Я сидів у 4 ряду, переді мною сідають дві істоти чоловічої статі. Людьми я цих тварюк назвати не можу. Обидва виродки п'яні і смердючі. Особливо роблю акцент на останній їх властивості. Через близьке розташування сидінь сморід від цих мразот відчувався особливо сильно. 

Поруч зі мною сіла жінка, але вона виявилася розумнішою і відразу пересіла подалі, я чогось сподівався, що нюх звикне до смороду і буде легше їхати, ага, зараз..

Маршрутка наповнилася до кінця і ми поїхали, поруч сіла інша жінка. Я затулив носа рукою і в такому стані їхав до самого місця призначення. Жінці було плювати, можливо в неї щось з носом, або вдома в неї такий же чоловік від якого подібні "аромати". 

Клята сволота не лише смерділа як лайно, в неї з рота лайно лізло також. Розмовляючи по телефону потвори поливали лайкою на весь салон свого співбесідника, а водію було абсолютно плювати на сморід та крики у авто, у нього лише одна ціль довести це кодло до Українки і піти відпочивати. Телефон, в який вони верещали, два рази опинявся на підлозі, до речі, була можливість його розчавити, але не став. Ці клоуни виверталися в темряві, щоб якось зігнутися та підняти трубку із запльованої підлоги.

По закону водій мусив забороноти цим гнидам взагалі заходити до салону у такому стані, але кому яке діло, йому головне баблішко зібрати, а як там іншим пасажирам, то йому плювати.

А якщо серйозно, то у часи війни бачити таких потвор дуже прикро, коли на фронті гине цвіт нації, молоді хлопці. Невже вони віддають життя та здоров'я щоб ці виродки спокійно собі квасили та смерділи у громадському транспорті. Чому цю паразитуючу наволоч не відловлюють та не відправляють на риття окопів та будівництво укріплень, ну нулі їм робити нічого, лише у якості розмінування їх можна використати.

Молодь гине, а цих виродків, нажаль, менше не стає. Про яку перемогу може йти мова? З кожним днем я зневірююсь все більше і більше, що ми коли не-будь переможемо і якою ціною..

Жорстке падіння з ровера

Коли катаєтесь на будь-якому транспорті вживайте заходів безпеки, щоб зберегти своє життя та здоров'я, адже без здоров'я, життя не життя.

Всі хто зі мною хоч трохи знайомий, знають про мою любов до велосипедів. З найменшого віку у мене завжди був двоколісний (був і триколісний, і навіть чотирьохколісний) металевий кінь. Шоломи я ніколи не носив, не вважав за потрібне, вони виглядали тупо на головах велосипедистів, тим більше я ніколи серйозно не падав і вважав себе профі у їзді на велику. Майже два роки тому я придбав собі новий велосипед, яким був безмежно задоволений. Гірський велосипед з повітряною вилкою на 29 колесах, з крутими гідравлічними гальмами та 51 зіркою ззаду, навалювати можна досхочу, чим я і займався.

Але мова зараз не про огляд велосипеду, а про те, що відбулося 31 серпня 2023 року, за декілька годин до мого Дня народження, яке, у зв'язку з подією, могло і не настати...

Цей четвер минув як зазвичай, робота за комп'ютером, а ввечері відпочинок, лише на протязі дня були думки в голові, що я прожив ще один рік і взагалі нічого путнього не досяг на відміну від інших. З цими думками я вирішив катнути на велосипеді у тихе місце, де зазвичай немає надокучливих людей і де є свіже повітря, бо пекельна спека у квартирі просто вбивала, вбивала протягом всього серпня.

 

Поїхав собі у Трипілля на кручі, з яких відкривається неймовірний вид на Дніпро. Як назло гарне місце було зайняте, тому проїхав трохи далі. Зробив декілька гарних фоток на новенький смартфон і сів собі на краю кручі, на одинці з думками. Просидів так десь хвилин 40, почало сутеніти, тому вирішив їхати назад, перед цим знявши з паузи застосунок, що записує мою швидкість та мій маршрут на велосипеді. Через цей застосунок і відбулися подальші події..

Застосунок Strava дає можливість змагатися з іншими користувачами, та займати місце у лідерській таблиці на конкретних ділянках маршруту. Тобто можна переглядати таблицю і дізнаватися, як швидко тобі потрібно проїхати невелику ділянку маршруту, щоб побити рекорд інших користувачів, та стати лідером. Я був у першій п'ятірці на декількох маршрутах, але мене це не влаштовувало, хотілося проїхати ще швидше і зайняти місце по вище, на перше не розраховував, бо треба було б точно вбитися, щоб туди потрапити, не уявляю, як люди змогли поставити такий рекорд на таких небезпечних ділянках.

На перехресті у селі в мене був вибір, поїхати звичайною автомобільною дорогою, чи розбитою дорогою, яка якраз була тою ділянкою, де можна було встановити рекорд по часу подолання. І я зробив фатальну помилку, вирішив довести собі, що ще спроможний підняти планку вище. 

Ділянка складалася з крутого спуску, вся дорога була розбита, частина якої була зі старої бруківки, а частина просто з цегли, в деяких місцях була просто земля. Я набрав високу швидкість і їхав доволі вдало, лише трохи підгальмовував, щоб контролювати велосипед. Вже у самому кінці є небезпечне місце, про яке я забув, там росли кущі, які затуляли невеличкий поворот, через них не було видно саму дорогу. Хоч я і почав гальмувати, але було вже занадто пізно. Переднє колесо втрапило у вузьку яму і я полетів через кермо на землю.

Я сидів на землі, велосипед із погнутим колесом лежав позаду. Намагався зрозуміти, що відбулося і зрозумів, коли побачив як мені на ноги (я був у шортах) інтенсивно почала капати кров з голови, праве коліно було подерте, права рука повністю обдерта, аж червона, іншого я поки не бачив. Почав трохи панікувати, кров не зупинялась, встати не міг, дуже сильний біль у боці. Дістав телефон, ледве розблокував, весь чохол у крові. Одразу почав набирати друга, з разу третього вдалося дозвонитися. Говорити було важко, голова трохи паморочилася. Через силу вдалося пояснити, що зі мною відбулося і попросити допомоги. 

І тут події переходять у завершальну стадію, а саме - стадію порятунку. На прохання друга я скинув свою геолокацію, щоб мене могли знайти. Друг з дівчиною були у Києві і фізично не могли приїхати, але на допомогу прийшов тато друга. Доки він їхав до мене я зміг піднятися і взявши велосипед і потроху пішов йому на зустріч. Було вжє темно, йти було важко, все обличчя заливала кров, я боявся втратити свідомість і не хотів хвилювати рідних, тому їм навіть не набирав.

Нарешті на зустріч виїхала "машина порятунку" і тато друга забрав мене разом з велосипедом. У цей час друг знайшов клініку в Києві, за що йому безмежно вдячний, де мені могли зробити КТ мозку і усього тіла, щоб зрозуміти чи є якісь внутрішні проблеми та травми.

Було вже пізно, коли мене привезли до клініки. Зробили КТ і наклали шви над лівою скронею. Саме цієї процедури дуже боявся, адже в дитинстві мені зашивали коліно і було дуже боляче, але медицина рухається вперед. Мені зробили знеболювальний укол лідокаїну (лише він був болючий) і аж занадто молодий лікар наклав декілька акуратних швів. Сам процес накладання шву відчував, але болю не було взагалі.

Познайомився з молодою медсестрою, показав їй свою "бойову рану", але вона сказали, що у неї від кота рани більші і ми разом посміялися, вона обробила мені всі рани та наклала пов'язки. Тим часом друг з дівчиною вирішували питання зі страховою службою, яка повинна була все оплатити.

Назад ми вже їхали після опівночі, настав мій День народження, який вперше зустрів у лікарні. Почував себе ніяково перед другом, через те, що доставив стільки клопоту, але він сказав, що для цього і потрібні друзі. 

Після всіх цих подій думав, а що б було якби не подзвонив другу і сам почав намагатись вирішити цю ситуацію. Їхати на велосипеді не міг, колесо було зламане, йти було дуже важко. Минуло б дуже багато часу, вже було пізно, скоро комендантська година. Максимум де мене могли зашити, це якась поліклініка у Обухові, і я дуже сумніваюсь, що там би вкололи знеболювальне, а шили б по живому, про КТ я взагалі мовчу. Тому набрати друга було найвірнішим рішенням у той момент.

Далі почалися довгі дні реабілітації. Ребра боліли так, що важко було поворухнутися, щоб не відчути біль, особливо коли встаєш, або сідаєш. На щастя, це був лише забій, лікар просто здивувався, що від такого падіння я взагалі нічого собі не зламав.

Пишу цю історію 25.09.23. Шви вже зняли, рани майже загоїлись, ребра досі дають про себе знати невеликим болем, трохи тривожить біль у правій руці, сподіваюсь, що також мине з часом.

Були цікаві плани на цю осінь: збиралися з друзями поганяти на арендованих мотоциклах, хотів поїхати у мотузковий парк, і найголовніше, це участь у забігу з перешкодами Spartan. Але всьому цьому не судилося збутися зараз через отримані пошкодження. 

Потрібно берегти себе, особливо у такий важкий час.

P.S З велосипедом все добре, мене це найбільше хвилювало)) погнулося колесо, а сам вел цілий, замінив обід колеса і знову ганяю, тільки тепер у шоломі (знову ж таки, подарунок від друга на ДН). Виходить, що ровер відновився швидше ніж я.

P.S.2 До речі, рекорд у Stravi я таки побив, але якою ціною))

 Минув ще один день цієї клятої війни. І знову Україна втрачає свої найкращих синів. На фронті загинув український блогер Віктор "Дідусік". Відомий тим, що тролив русню у "чатрулетці". Був підписаний на його канал, неодноразово дивився його стріми, які в складний час піднімали настрій.

Не знав цю людину особисто, але зараз дуже важко на душі. Та разом зі смутком є сором і злість. Мені соромно, в першу чергу, за себе. За те, що я живу звичним життям, їзжу собі у Карпати в походи, їзжу гуляти до Києва, вчора був з другом у кіно, постійно катаюся на велосипеді. Веду звичайний, на скільки це можливо, образ життя. А на фронті за мене гинуть хлопці навіть молодші за мене, цвіт нації, ті, хто мав прикрашати цю країну. Ось за це мені соромно. Хтось скаже, та камон, требя дякувати нашим воїнам, що вони нас захищають, та дають можливість жити звичним життям, якщо ми тут опустимо руки, то їм там буде важче. Але всеодно мені соромно.

Звісно я роблю донати на армію, стараюся хоч іноді по 100-200 гривень донатити на збори. Особливо, коли ці тварюки кацапські вчиняють страшні обстріли. Це поки найменше, що я можу зробити.

А тепер про злість. Я живу у маленькомі місті біля столиці. Майже кожного вечора я виходжу на прогулянку і мене охоплює злість від того, що я бачу. Компанії п'яних виродків розважаються, вживають алкоголь та порушують громадський спокій. Наприклад вчора мені на шляху трапилася компанія, яка буквально рачки вилазила з горезвісного закладу під назвою "Еней". П'яна мразота, судячи з усього, чоловічої статі, верещала на всю вулицю диким криком, намагаючись привернути увагу його п'янючої дружини, що намагалася йти попереду, але через надмірну кількість випитого, їй це погано вдавалось. Пройшовши тим же шляхом через 15 хв я помітив, що вони нікуди не пішли, а двунога худоба продовжувала верещати на всю вулицю. Ніхто із будинку, під яким це відбувалося, навіть не викликав поліцію. Скоріше за все їх це влаштовувало. І весь жах у тому, що це не поодинокі випадки, в той же вечір я зустрів ще одну компанію на набережній, які поводили себе значно тихіше, але також були під сильною дією алкоголю. Тихенько собі квасили оковиту, заливали беньки. І з цими пропитими істотами ми у Європу йти зібрались? ми там такі нікому не потрібні.

Невже за цих виродків мають віддавати життя наші воїни? Чому в Оркостані гинуть найгірші, а в нас найкращі. Чому б не забирати цих п'яних виродків, хоча б для риття окопів та облаштування позицій, щоб ця істота, хоч якусь користь принесла в цьому житті. Воно сьогодні проспиться, завтра піде на роботу, де буде батрачити за копійки, щоб на вихідних вистачило на пляшку. Воно так відпочиває, бачите йому важко тут під постійними тривогами і треба якось абстрагуватися. 

На місці влади увів би такі здоровенні штрафи за порушення громадського спокою у військовий час. Щоб ця бридка тварюка наступного разу добре подумала, чи варто себе так вести у громадськомі місці.

Чому я відчуваю сором за себе і за своє життя перед хлопцями на фронті? Хоча і не роблю нічого поганого, хоч трохи, але допомагаю, поважаю військових. А ці пропиті виродки цього не відчувають, вони живуть у своє задоволення. Їх задоволення це ужратися водярою до поросячого вереску і вести себе як брудна тварина, по відношенню до інших.

Дідусік, спочивай з миром ти навіки Герой України. Ніколи не забудемо..

Життя закінчується в один момент

Сьогодні до мене дійшла жахлива звістка - померла моя колега по роботі. 

Спочатку в мене був ступор, деякий час не міг зрозуміти, що я щойно прочитав у робочому телеграм-каналі. Як це взагалі може бути?

Її звали Маша. Я не скажу, що знав її добре, або тісно спілкувався. Наше знайомство відбулося значно пізніше мого переводу у їх команду. Якось я один обідав за столиком у офісі, поряд було багато вільних столів, але Маша підійшла до мого та спитала дозволу сісти поряд та просто почала розмову, так і познайомились. Вона розповіла про свій шлях у компанії, розпитувала про мене, з нею було дуже приємно та легко спілкуватись. Маша була дуже милою та розумною дівчиною з сильним характером, тобто людиною, яка звикла добиватись поставлених цілей.

Пізніше ми підписались один на одного у соцмережах. На світлинах вона частіше була одна, або з кішкою, часто подорожувала та мала свій стиль у одязі. 

Потім почалося повномасштабне вторгнення бридкої росії і наш офіс закрився, та ми почали працювати на віддаленому. 

Одного дня прийшло повідомлення у загальний чат, що Маша звільняється та дякую всім за роки роботи у компанії. Було прикро це чути, але це її вибір і вона вирішила рухатись далі. 

Ми з нею іноді переписувалися у інстаграмі, обговорювали спільні інтереси та реагували на світлини та сторіз один одного, на цьому й усе. 

А сьогодні я дізнаюсь, що її просто не стало, в один момент. Почав обмірковувати, що могло статися, можливо через війну, нажаль, в наш складний час це більш ніж можливо - загинути від ворожого обстрілу. Але ні.

У тому ж робочому чаті з'явилось повідомлення про те, що сім'я дівчини шукає кваліфікованого юриста, що мав успішні справи проти медичних закладів. Можливо у Маши були якісь проблеми зі здоров'ям, вона звернулась до лікаря і той провів невдалу операцію, що призвело до її смерті. Але це тільки мої припущення.

Дуже важко приймати той факт, що молода людина твого віку, з якою ти спілкувався, працював, слідкував у соціальних мережах - померла. І таких людей, що пішли з життя молодими, у моєму житті стає тільки більше. Звісно, найвагомішою причиною стала війна. Але також є знайомі, у яких були проблеми зі здоров'ям. 

Цінуйте життя, воно не лише коротке, воно дуже крихке. В одну мить воно може обірватися навіть у молодому тілі. 

Маша, спи спокійно..

Прощання з героєм

Пару днів назад на телефон прийшло шокуюче повідомлення від друга про те, що його троюрідний брат загинув на війні. Це стало для мене просто якимось ступором, адже я знав його брата, хоча й близько не був знайомий. 

Його брат працював фармацевтом у місцевій аптеці, та у всіх викликав приємні відгуки. Всі відзивалися про нього як про доброго та вічливого фахівця у своїй справі. В нього була родина, дружина та двоє синочків.

Повномаштабна війна в нашій країні вже йде другий рік, а взагалі війна продовжується з 2014 року. Нажаль у нашому місті це не перша втрата, похорони героїв, останнім часом, відбуваються по декілька разів на місяць. Війна з кожним днем підкрадається все ближче і я відчуваю, що вона торкнеться мене, якимось чином.

Нехай пробачать мене за це, але до сьогоднішнього дня я не ходив на прощання з героями, лише чув сигнали процесії, що рухалася по головній вулиці міста. Та цього разу я знав полеглого героя, тому твердо вирішив, що потрібно віддати шану Валері та його вчинку.

У день похорону я прийшов до церкви, де вже зібралося багато людей, але всередину церкви заходити не осмілився. Годину простояв з іншими людьми біля церкви поки йшло відспівування священником і люди заходили покласти квіти. Через годину труну з тілом полеглого героя поклали у машину та повезли навколо міста, а я з усіма іншими пішов на головну площу, де ми очікували тіло Валерія.

Поки чекали вдалося підійти до друга, та поспівчувати його непоправимій втраті. Видно було, що йому дуже важко, страшно уявити, що відчувала дружина та мати Валерія. Це просто найстрашніший жах, який може бути на біломі світі, коли батьки ховають свого сина. І їх спіткала така страшна доля, як і тисяч інших матерів, що не дочекалися своїх дітей з війни.

І от під'їхала машина з тілом, ми зустріли її вставши на коліна, навіть люди похилого віку опустилися на землю, попри біль, як зустрічають справжніх воїнів, що віддали своє життя за свою рідну країну. Почалася прощальна церемонія. Слово надали декільком високопосадовцям, коллегам та побратимам Валерія. Потім всім дали можливість підійти та попрощатися. 

Далі прощальна хода вирушила у бік кладовища. Йдучи разом з людьми по центральній дорозі міста я згадав як ми з другом та іншими однокласниками йшли цією ж дорогою майже 14 років тому на нашому випускному, але йшли в інший бік і тоді ми були щасливі, а зараз йшли просто вбиті горем. До мурашок зачепило те, що люди на узбіччі ставали на коліна і віддавали шану герою, у них були сльози на обличчі. 

На кладовище дійшли не всі, декому було важко йти і всі це розуміли. Я не знав більшість людей, що йшли поряд, але нас об'єднувало спільне горе. На кладовищі почався останній процес прощання. Дуже важко було триматися, щоб не виплеснути емоції. Я іноді кидав погляд на друга і мені було його дуже шкода, очі були повні смутку та втоми. Хотілося б сказати, що навіть ворогу не побажаєш таке пережити, але ні. Я від усього серця бажаю щоб всі росіяни, мерзотні виродки, пережили це у десятикратному розмірі, що зараз і відбувається, дякуючи нашим ЗСУ.

Почався процес поховання. Труну закрили та опустили в яму, всі охочі підходили та кидали землю. Зробив це теж. В мене почали тремтіти руки та дуже важко стало дихати, на очах почали з'являтись сльози. Не знав що робити. Люди почали розходитись. 

Підійшов друг. Я ще раз висловив свої співчуття, ледве стримувався, щоб не заплакати, стало дуже важко. Ми попрощалися і я пішов додому.

Що хотілося б сказати на кінець. Люди, цінуйте своїх рідних та близьких, вони у вас одні, ближче них у вас ніколи не буде. Вони можуть піти будь-якої миті і більше ніколи не повернуться. Здається що завжди можна відкласти зустріч на завтра, але ні, не можна, завтра може не настати. Переборіть свої комплекси та зателефонуйте братам чи сестрам, зустріньтесь, проводьте разом час, це дуже важливо у такий складний час.

В мене є така проблема, що я занадто близько все сприймаю до серця, ось тому і пишу це зараз, бо на душі досі дуже важко. Єдина користь з цього, що на короткий час я починаю мислити по-дорослому і розумію, що ті речі, стосовно яких я постійно переживаю - це просто ніщо, вони не вартують абсолютно нічого, у порівнянні з твоїм життям, з життям рідних та близьких. Потрібно цінувати кожен момент життя і не витрачати його на непотрібні речі та непотрібних речей, адже життя таке щвидкоплинне, не встигнеш і кліпнути, як воно закінчиться, а ти ще стільки не встиг зробити.

Ох ці відносини))

Колегу по роботі другий раз за рік кинула одна й та сама дівчина, в нього депресія, позичив йому грошей, бо, каже, немає бажання нічого готувати, хоче поїсти у пузатці.

Знайомого кинула дівчина, бо думає, що він їй зраджує, хоча це не так, називає його нікчемою і т.д., він п'є вже третій тиждень і нічого не хоче робити, забив на спорт і на роботу, теж у депресії.

Звісно це погано, але який же я радий, що я один, без пари і ніхто не їбе мені мозок, не зраджує, ні в чому ніхто не винить, не влаштовує скандалів. Не потрібно ламати голову над тим, як тепер жити. Не потрібно ставити на собі хрест, та зловживати шкідливими звичками. Не потрібно, не дай Бог, думати про самогубство. Бо є такі єбануті, що накладають на себе руки через дівчину, це просто треба бути несповна розуму хворою людиною, щоб через тупорилу пизду йти і закінчувати життя самогубством.

Дивлячись на все це не хочеться взагалі ніяких відносин, тим більше, що два роки життя витратив на кончену шльондру, яка встигла виїсти мені мозок. Яке ж полегшення відчув, коли відправив її за російським кораблем.

Отже, краще буду катати на вельчику і ходитиму собі спокійно у походи в гори, а не все це мізкойобство))

SOUL

 ЧОЛОВІКИ НЕ ПЛАЧУТЬ

Pixar завжди вміли знімати мультики, які не лише були цікаві та красиві з величезною увагою до крихітних деталей, а ще й були душевні з дуже глибоким сенсом. Про мульт "Душа" почув ще до його виходу на великі екрани і збирався обов'язково його подивитись. Взагалі вважаю, що перегляд мультиків абсолютно не залежить від віку. Якщо вам це подобається, то чому б не дивитись, та не отримувати задоволення від перегляду.

І ось картина вийшла у прокат. ЇЇ почали показувати у кінотеатрах, але я чомусь прогавив цей момент. Скоріше за все вирішив піти на інший сеанс, якогось чергового фільму від Марвел чи DC. Наступна можливість подивитись картину виникла десь через місяць, коли картина з'явилася на піратських торрентах (піратство це погано, краще сходіть у кіно, та підтримайте виробника, а особливо, якщо фільм український). 

Завантаживши мульт в українській озвучці (так, я з 14го року стараюся дивитися фільми виключно з українською озвучкою, а не як інші, увімкнули мозок лише з моменту повномаштабної агресії збоку русаків) я почав дивитись. Але була одна проблема. Звук був дуже неякісний, під час перегляду було чутно відволікаючий шум. Мене вистачило на 5 хв, змушений був вимкнути мульт і відкласти цю ідею до кращих часів.

Минуло більш ніж два роки до того, як я згадав про цей мульт, що він у мене знаходиться у списку відкладених. Дав торренту другий шанс. Завантажив файл величезного розміру на пару десятків гігабайт, щоб очі та вуха отримували задоволення від перегляду. На звук були великі сподіванння і вони справдились. Він був чудовий, все було чудово. Можна дивитись.

Розповім трохи про цю картину. В центрі сюжету чоловік, який у досить зрілому віці майже нічого не досяг у житті. Він його взагалі не цінує. В нього немає друзів. Він працює у музичній школі і дуже любить грати на піаніно. Лише це йому приносить задоволення. В якийсь момент йому випадає шанс змінити своє життя, він хапається за цю соломинку і от наче все починає змінюватись, але на шляху героя трапляється прірва і він потрапляє на небеса, де повинен відправитися у інший світ. Вчасно зметикувавши герой за допомогою шахрайства отримує можливість повернутися на Землю, хоча й і не у свої подобі. Разом з ним на Землю потрапляє душа, яка взагалі не хоче народжуватися і отримувати людське тіло та життя. Вони вдвох потрапляють у складні життєві ситуації і знаходять з них вихід. Кожен з них по іншому дивиться на своє життя і починає його цінувати. 

Під кінець фільму я почав помічати схожі моменти із власним життям. Озираючись на прожиті роки я розумію, що досі не досягнув нічого важливого, що, можливо, живу не правильно, спроможний на більше, але не роблю цього, а роки минають. 

Кінцівка мультику видалась настільки емоційною, що з очей просто полились сльози. На душі стало значно легше. Вдалося трохи виплеснути негативні емоції, які накопичились за рік повномаштабного вторгення. У якийсь момент у кімнату зайшла мама і я ледве встиг приховати свої очі, мокрі від сліз. Не хотілося пояснювати, що мультик міг так розчулити, у батьків стереотип, що розчулити може лише фільм "Титанік" та "Привид" із Патріком Свейзі.

Картину було дивитись цікаво, в кожному кадрі відчувалась складна робота, все виглядало наче справжній фільм, а не мультик. Повторюсь, Pixar вміють знімати якісні мультфільми. Серед моїх улюблених мультиків від Pixar це:

• Історія іграшок
• Корпорація монстрів
• Тачки
• У пошуках Немо
• Головоломка

Тепер у цей список можна сміливо додавати мультик "Душа".