Похід Чорногорою 2 Ч.

Зайшовши у свій плацкартний вагон та зайнявши свої місця, ми почали чекати відправлення поїзда. Вже можна було нікуди не поспішати. Спокійно розклали свої речі, рюкзаки заховали під нижню полицю. У вагоні панувала метушня, хтось шукав своє місце, хтось поклав свої речі і направлявся до виходу, щоб попрощатися з рідними. Нарешті за вікном все попливло, поїзд повільно почав свою подорож з 9ої платформи.

Чогось дійсно цікавого в поїзді не відбувалося, звичайна поїздка. У нас з собою була настільна гра та пиво, тому їхати було не сумно. Якщо увечері дивитись у вікно не було бажання, то вранці нашим очам почали відкриватися перші неймовірні краєвиди Карпат. Стрімкі струмки та величні гірські вершини ніби зустрічали нас. У вагоні стало помітно прохолодніше, навіть довелося вкриватися ковдрою.

Ворохта. Нарешті наша зупинка. Закинувши наплічники на плечі ми вийшли з вагону та попрямували у напрямку зупинки громадського транспорту з метою встигнути на ранковий автобус до Верховини, але плани змінились. На виході з вокзалу нас перехопив чоловік і запропонував скористатися його послугами перевозки у мікроавтобусі. Окрім нас в автобусі були лише жінки, якраз лишилося вільних три місця і ми зробили правильне рішення, що згодились поїхати на цьому таксі, а не чекали автобус.

Приїхавши до Верховини у нас був вибір, скористатися послугами таксі, або декілька годин чекати автобус, який би довіз нас до початку нашого маршруту у селі Дземброня. Мене знову почали бентежити думки про військових та повістку, тому запропонував хлопцям швидше поїхати і не сидіти на одному місці декілька годин. З пошуком таксі, зрозуміло, проблем не було. Закинувши речі у старенький Форд ми рушили у Дземброню. По дорозі розпитували таксиста стосовно вручення повісток на блокпостах. З його слів, 50/50, в один день можуть вручати, в інший все спокійно, як пощастить. І нам пощастило, хоча змушений був трохи обвести навколо пальця військових.

Справа в тому, що для проходу блокпосту потрібен був дозвіл і необхідно було забронювати житло у селі. Я нічого не бронював, але знав назву популярного притулку "Білий слон". На питання військових, чи бронювали ми житло я сказав так і назвав назву притулку. Військові записали наші дані та пропустили. Таксист у машині перепитав, чи нас везти до притулку, але ми сказали везти до початку маршруту.

Розрахувавшись з таксистом ми вийшли біля хвіртки та церкви, яка була орієнтиром для туристів - звідси починався підйом на г. Піп Іван Чорногірський та саму Чорногору. Перед початком ми взяли ще пива, трохи відпочили після поїздки розбитими дорогами і рушили. Саме зараз і почався похід.

Йти було не складно, трохи звик до ваги наплічника. Протягом підйому постійно щось фотографували, то краєвиди, то корів, то струмочки, яких було безліч. У горах ще віяло весняною прохолодою, на самих вершинах ще було помітно сніг і його було не мало.

Вийшоши на полонину Смотрич ми зовсім трохи перепочили, пофотографували та рушили далі. Ми нікуди не поспішали, але рухались доволі швидко. Ночувати збирались там, де застане нас ніч, але хотілося подолати якнайбільше маршруту. 

Дійшовши до Дзембронських водоспадів почалися перші пригоди. Ден загубив окуляри та разом з Владом пішли назад їх шукати. У мене був час трохи порелаксувати. Сів собі біля стрімкого водоспаду та просто милувався природою. Хлопці повернулися хвилин за 15 зі знайденою пропажею і ми рушили на г. Вухатий камінь.

Почав відчувати перші складноші пійдому, але не порівняти з минулорічним походом, коли лив дощ та був скажений вітер з туманом. Піднявшись на Вухатий камінь можна було вдосталь все роздивитися, знову ж таки, минулого разу в мене не було такої можливості через погоду. Гора цікава лише неймовірними скульптурами з каменю, сформовані самою природою. Також перед нашими очима відкрився вид на хребет Чорногори та на Піп Іван, до якого ми і рушили.

Минулого разу підйом на Піп Іван був просто нереально складним, піднявся на нього лише, мабуть, на характері. Лив дощ та вітер збивав зніг, було холодно, туман, дощовик погано захищав. В цей раз погода нам не ставила палки в колеса, але всеодно намагаючись обігнати один одного, під кінець підйому вже взагалі не було сил. 

Прочитати про похід на Піп Іван Чорногірський

Для хлопців це було перше знайомство з Піп Іваном та знаменитою абсерваторією, що була розташована, на самій вершині. Добре відпочивши та перекусивши субліматами та чаєм в будиночку рятувальників, ми рушили вниз. Вже вечоріло і потрібно було думати про пошук місця для ночівлі. 

Зайшовши на сам хребет взагалі стало йти легко. Йшли собі та теревенили на різні теми, жартували, але місця для палаток не було помітно, застосунок теж не допоміг, він вперто показував. що поблизу місць для ночівлі немає. 

Ставало прохолодніше, сонце вже сіло і потроху підбиралися сутінки. Декілька місць більш-менш підходящих ми знаходили, але там або був скажний вітер, або було занадто місця для двох палаток. Йти вночі по хребту не дуже хотілося та й потім ставити палатку в темряві, таке собі задоволення. 

Не пройшло й години пошуків як ми надибали більш-менш пристойне місце на хребті, була широка галявина, з боку якої росли кущі, які могли впринциці захистити від вітру вночі (спойлер: ні хріна не захистили), також помітили сліди минулих туристів, тобто хтось тут ночував. Було вирішено зупинятись тут і готуватись до сну. Але на цьому проблеми не закінчились.

Ніяк не вдавалось встановити палатку, здавалось би, що там може бути складного, але промучились з моєю палаткою хвилин 30 точно, настрій був ніякий, втома та злість на виробника такої клятої палатки)). З горем навпіл поставили палатки, повечеряли та залізли у спальники. Влад із Деном були вдвох в одній палатці, а я в іншій, досі не розумію як вони там помістилися, бо мені одному було тісно в тій двомісній палатці, а в нас палатки однакові.

Перша ніч була жахлива і я не перебільшую. Бісові кущі не захищали від вітру взагалі. Вітер дув з такою силою, що я носа не міг висунути зі спальника, палатка продувалася повністю, ясна річ, ми ж додумались ночувати на самому хребті. Вночі йшов сильний дощ, але палатка була двошарова, тому бути промокшим мені не загрожувало. Сон не йшов взагалі, постійно крутився, було не зручно, ногам у спальнику було холодно, вже в наступні ніч вирішив цю проблему, підклавши теплу худі у низ спальника, тим самим прибравши вільний простір у спальнику, де був холод.

Настав ясний ранок другого дня, було близько десятоъ години, заснути вдалося лише під ранок, від нічного дощу не лишилося і сліду. Схід сонця зустріти не вдалося ні в перший день, ні в наступні, якось проґавили взагалі цей момент. Другий день виявився більш насиченіший ніж перший, ми у стільки дуп втрапили, стільки було небезпечних ситуацій, але другий день походу мені сподобався найбільше..