Секс з повією

Раніше ставився негативно до такої професії, як проституція. Допоки нещодавно, не спробував скористатись послугами повії. Дівчина була дуже мила та весела. Зварила мені і собі каву, ми познайомились і потім плавно перейшли до ще ближчого знайомства. Боже, це такий кайф, я в житті не отримував такого задоволення. Вона вартувала тих грошей, вказаних в анкеті. Дівчина настільки сильно збуджувала мене, що я повторив захід неодноразово. Ми говорили, сміялись, дивились один одному в очі, дихали в унісон. Нажаль, відведений час закінчився раніше, ніж мої сили. Мій протуп був - пити каву, так би ще одну палку кинув спокійно. Тому не пийте каву, коли приходите до повії, переходьте одразу до справи.

13.06.26

 Цю дату запам'ятаю точно на все життя😄

Друзі - знайомі

Цікаве спостереження. До 30 років я вважав, що маю декількох справжніх друзів, до яких можна звернутись у будь-який момент, які завжди підтримають, готовий був для них зробити те саме. Після 30 ці справжні друзі, вже стали просто хорошими знайомими з якими зустрічаюсь все рідше і рідше, ніхто нікому не пише, не цікавиться, як справи. Я їх не виню. У всіх змінились інтереси, з'явились сім'ї та діти. Але дуже не вистачає справжнього друга з яким можна було поділитись своїми проблемами як раніше та почути слова підтримки.

Трохи меланхолії

Відчуваю, що вже не вивожу це життя. Просто не знаю, як його правильно жити, як мотивувати себе робити дорослі кроки. Всі мої знайомі та друзі їх зробили, не завжди вдалі кроки, але зробили, і в результаті досягли омріяного результату. Їх життя має щасливе майбутнє завдяки цим крокам. Моє, нажаль, ні. Дуже за них радий, дивлячись, як черговий друг та знайомий одружується я не можу уявити себе на їх місці, ніби мені пороблено. Самооцінка падає ще нижче. Немає мотивації та підтримки через те, що не знайшов свою людину, яка б могла взяти на себе цю роль. Людину, заради якої варто було б робити дорослі кроки. Час спливає занадто швидко...

Приміська електричка: красиве і потворне

З чим у вас асоціюється слово "електричка"? Кожен по-різному може відпости на це просте питання. Для когось це сморід, запльовані брудні вагони, не дуже приємні пасажири напідпитку, вірогідність бути пограбованим. В цьому пості хочу трохи повідати з чим асоціюється у мене цей вид транспорту. Тож почнемо..

Знайомство з електричкою в мене почалося з дитинства. Пам'ятаю, що я з батьками іноді подорожував цим видом транспортом до столиці, так було дешевше. Також, в кінці літа, коли ми вертались з рідної Горлівки, виходячи з потягу, одразу бігли на електричку, яка прямувала до Українки і завжди нас зустрічав прадідусь на пероні. Подобалось шукати його поглядом з вікна серед усіх зустрічаючих і вибігати з вагону в його обійми, дорогою додому розповідав йому, як минуло моє літо. В цей день, в кінці серпня, завжди було тепло та сонячно.

В пам'яті закарбувалися декілька не дуже приємних ситуацій, які виникали під час подорожей цим видом транспорту. Якось мене з батьками висадили з електрички вночі на богом забутій станції через відсутність квитка, точно не пам'ятаю в чому була справа, але сам факт, що ми стоїмо під дощем на якійсь дорозі і намагаємось зупинити машину, яка могла б нас підібрати.

Минали шкільні роки, на електричці я подорожував в рази рідше, це здавалося повільніше, чим звичайною маршруткою, тому віддавав перевагу їй. Та після студентсва довелося знову згадати про цей вид транспорту.

Справа в тому, що мені було досить важко знайти першу роботу. На співбесіди доводилось їздити в Київ. Ясна річ, що безробітному накладно кожен раз їздити маршруткою туди-сюди. Співбесід могло бути по декілька на тиждень. Тому довелося шукати інші варіанти пересування і я одразу згадав про електричку.

В цей раз електричка відкрилася для мене з іншого боку, якщо в дитинстві ці поїздки були чимось цікавим та безпечним у супроводі батьків, то тепер поїздки приносили менше задоволення. Однією з причин був контингент пасажирів.

Піднімаючись у вагон відразу кидався в ніс сморід від сигарет та обісцяних східців, всередині вагону смерділо потом та немитими людьми, обірвані крісла сидінь з калюжами під ними, смердючі просмалені пиріжки, якими зазвичай торгували в електричках, також давали про себе знати.  Пропиті обличчя не дуже врівноважених людей постійно сновигали з одного вагона в інший. Вікна звісна річ, були зламані, тому вдихнути свіжого повітря можна було лише на зупинках. Тамбури вагонів заставлені тачками з величезними коробками, через які важно просунутись, огрядні жінки, що розвалили свою тушу на лавки, були їх власницями. З покон віків жителі сіл таким чином возили електричкою городину на продаж. Торгівля не дуже корисною їжею та алкогольними напоями йшла в електричках повним ходом, також "впарювали" різний мотлох подорожуючим, по типу якихось китайських ліхтариків, ножів та ручок.

Потрібно уточнити, що дитиною, ти або не звертаєш на це уваги, або просто забуваєш з віком, тобто висока вірогіднність, що електрички раніше були такі самі з такими ж пасажирами.

Другою причиною був - контролер. Кожна поїздка для мене була як квест - доїхати до Києва і не заплатити, тобто "зайцем". Зараз дуже соромно за це. Іноді вдавалося, іноді ні. Охочих проїхати "на шару" було багато, вони чекали поки з'явиться контролер у сусідньому вагоні, а потім, на зупинці, перебігали по перону в інший вагон, таким чином намагалися дурити контролера, але іноді були самі обдурені машиністом, який перед самим їх носом зачиняв двері і "зайці" з роззявленими ротами лишались на пероні та дивились в слід електричці. Також був варіант, дати контролеру "на лапу", тобто, перебуваючи у тамбурі та не займаючи вільного місця можна було всунути контролеру у кишеню 5 гривень, та спокійно собі доїхати, ясна річ ніякого квитка тобі не давали.

Знову минули роки. Будучи з більш-менш нормальною роботою я знову забув про цей вид транспорту, користувався вкрай рідко, та й електрички стали ходити рідше, було не вигідно їх пускати частіше, через таких от "зайців", які не купляли квиток, оновлювати вагони не спішили по тій же причині. Потрібно зробити уточнення, що в мене з'явилася машина, яка повністю змінила мої можливості подорожування.

Почалася повномасштабна війна. Довелося знову звернутись до послуг електропоїздів. А все через те, що маршрутки та машині іноді зупинялись на блокпостах та перевірялись ТЦК на наявність бажаючих відправитись штурмувати посадку, чи ще кудись. Тому тепер, коли виникає бажання поїхати до столиці і назад, електрички це - "мастхев".

Похід Чорногорою 4 Ч.

Ми обрали цей маршрут сподіваючись, що він буде легшим, ніж іти просто під круту гору Туркул, адже сил, під кінець дня, вже було обмаль.Чим далі ми відходили від озера Несамовитого, тим більш болотяною ставала місцевість. Було помітно, що нещодавно тут лежало багато снігу, але він розтанув і земля перетворилася в болото. Спочатку це в нас не викликало ніякої тривоги, ми знаходили якийсь обхід, щоб не загрузнути у багнюці, але потім така можливість зникла.

Навкруги, де не було болота ріс проклятий жереп (чому проклятий скоро дізнаєтесь), для тих хто не знає, жереп - це гірська сосна. Щоб не влазити у болото ми лізли по цьому жерепу з величезними наплічниками це було важко. Густе коріння рослини так і намагалося збити нас з ніг, але іншого вибору не було. 

Якщо напочатку ще було помітно якусь стежку, то далі хащі стали просто непролазні, ставало дедалі більше нерозставшого снігу, який був слизький і також заважав йти та забирав сили. Стежка щоразу зникала або під снігом або в зарослях жерепу. Ми декілька разів йшли не туди, змушені були повертатися, застосунок не допомагав взагалі. конкретно в цьому місці. 

Через годину такої "пекельної мандрівки" у мене почали здавати нерви. Я просто взяв і пішов напролом, туди де мала бути стежка, не чекаючи хлопців. Я розумів, що ми заблукали і зараз просто даремно витрачаємо сили, а все через те, що не залишились біля озера на ночівлю.

Хлопці були далеко позаду, я навіть перестав чути їх голоси. Просто продирався вперед через бісів жереп. Він дряпав обличчя, в деяких місцях потрібно вставати на коліна та просто пробивати собі шлях, ламаючи гілки. В деяких місцях слизький сніг загрожував знести мене до низу, тому йти треба було дуже обережно. В голові була лише якась злість. Все ж було так добре, ну для чого ми сюди пішли? Для чого я на це погодився? Що робити далі? Йти назад не варіант, вже дуже далеко. Втома почала даватися взнаки. 

Нарешті зарослі жерепу закінчилися і я вийшов на більш-менш простору ділянку, з якої можна було побачити хоч щось. Звивиста стежка у застосунку простягалась ще далеко вперед і я дуже не хотів далі йти нею. Тому трохи відпочивши і дочекавшись хлопців, повідомив, що до біса цю трикляту стежку, давайте вибиратися на звичайний маршрут, але була єдина проблема, маршрут був високо в горі. У нас не було інщого вибору, тому ми просто пішли вгору, схил гори був під кутом десь градусів 110. Кожен крок вартував неймовірних зусиль, а йти було далеко, ми разів 10 зупинялися на перепочинок, просто скидали наплічники і переводили подих. Та все погане коли-небудь закінчується, як і цей підйом.

Вилізши нарешті на хребет ми знову відпочили та пішли далі, вже сутеніло, потрібно було терміново шукати гарне місце для ночівлі. До Говерли, ясна річ, ми вже не встигали і сил на неї не було взагалі. Настрій покращився, ноги самі несли мене вперед, хлопці намагалися не відставати. Оминули траверсом гору Пожижевська (1822м) та стали табором під горою Брескул (1911м). Місце було обране краще ніж минулого вечора, намети поставили у низині, тому вітер вночі не дошкуляв і навіть вдалося виспатися.

Прокинувшись о 9й ранку ми поснідали субліматами, випили кави, зібрали речі і з новими силами рушили на Брескул. На вершині зустріли натовп туристів, які прямували з Говерли, взагалі не затримуючись ми привіталися та попрямували далі. Перед нами у всій красі височіла найбанальніша гора Говерла. Найулюбленіша гора жирних та лінивих, які за все життя один раз вилізли на Говерлу, прицьому трохи не віддавши Богу душу, і вважають себе підкорювачами гір. Надивився на таких у 14 році, коли вперше підкорював цю заїзжену вершину.

Десь година в нас пішла на те, щоб піднятися на вершину Говерли, ніхто нікуди не спішив. Попередив хлопців, щоб лишали сили на Петрос, він був більш серйозним "супротивником" ніж Говерла. Зробивши гарні фото та придбавши сувеніри ми рушили вниз по кам'яній стежці. Спускатися з Говерли у цьому напрямку було трохи важче ніж підніматися, через безліч великих каменюк, через які ми спотикалися. 

Під Говерлою знайшли гарне джерельце, біля якого оновили запаси води, та добре відпочили. Йдучи стежкою зустрічали безліч інших любителів туризму. Туристів в районі Говерли було значно більше ніж в інших частинах хребта, це і не дивно, з усіма були змушені вітатися. До Петроса лишалося 8 км, 3 години ходу. 

Погода була просто неймовірна в цей день, жодного натяку на дощ. Через декілька годин ми вже були у підніжжя Петросу. Виглядав він дуже загрозливо. Всюди попереджали, що йти на Петрос варто збоку Квасів, там підйом дещо пологіший, збоку Говерли підйом набагато складніший. Іншого варіанту в нас не було. Рушили.

Пам'ятаю, що одразу стало складно, кожен крок був важким через занадто стрімкий підйом. Потрібно було робити довгі кроки, щоб дотягнутися до наступої кам'янистої "сходинки". У деяких місцях потрібно було впиратися руками, піднімати всю вагу тіла та наплічника, щоб піднятися вище. Сили витрачалися миттєво. І тут я вирішив позмагатися. Як казав мій дідусь мені «Із дурною головою і рукам нема спокою». 

Влад йшов трохи попереду, Ден позаду. Це була остання вершина і я мусив піднятися перший за будь-яку ціну. Тому я попросив Влада не спішити, щоб порівнятися з ним. Порівнявшись я почав набирати швидкість. Жарти у спину про те, що я скоро видохнусь і не дійду лише більше мене заряджали. 

Сказати, що мені було важко, це нічого не сказати. Я нісся вперед, так швидко наскільки міг, серце виривалося з грудей. Постійно озирався назад, Влад був позаду за метрів 10-15, не відставав, але й наздогнати не міг. В голові було лише одне "давай лізь, ти зможеш, не дай себе обігнати". З останніх сил я видирався на високі кам'яні сходи. 

Головна особливість Петросу у тому, що коли ти піднімаєшся схилом і бачиш ніби вже все, ось і вершина, а за нею виявляється, що це ще не кінець і вершина далі, ти знову піднімаєшся, бачиш "фініш", а за ним знову видніється круча і потрібно ще лізти. Тобто за високими скелями не видно, як довго ще буде тривати твій шлях і від цього лише складніше.

Та от в поле зору потрапила капличка, яка розташована на самій вершині гори Петрос і яка була орієнтиром. Звідкілясь з'явились ще сили і я першим підкорив цю вершину, місія була виконана. Остання вершина була подолана.

Я просто сів на величезну брилу, скинув наплічника і довго дивився вперед на той підкорений Чорногірський хребет, на ті двотисячники, на трохи менші гори, але не менш прекрасні. Нажаль фотографії не передають тієї краси, що відкрилася перед моїми очима, ці складні 3 дні були варті побаченого. Мені вдалося подолати цей довгий та тернистий шлях, зробивши це я зрозумів, що моєму тілу та духу під силу такі випробування, їм не вдалося зламати мене. Небо було ясне, горизонт чистий, в тілі відчувалася приємна втома. Хотілося сидіти так ще довго та милуватися красою наших українських Карпат, але потрібно було йти далі до місця останньої ночівлі.

До речі, ми з Владом з цими "перегонами" забули про Дена, який йшов позаду, це було досить нерозумно з нашого боку кинути товариша на такому складному підйомі одного, де може статися будь що. Нащастя через хвилин 20 ми побачили Дена, який зміг піднятися на Петрос живий і здоровий. В горах потрібно думати головою, вони не пробачають помилок. Не варто лізти на Говерлу, коли починається гроза. Таких ідіотів вистачає, навіть серед моїх знайомих.

Третій день закінчувався дуже вдало, без жодних проблем. Ми поставили намет у неймовірно гарному місці, воно було вільне, поруч було джерело та дрова, яка ж це необхідна річ у поході, з дровами все набагато легше. Ми розвели багаття у дозволеному місці, слухали музику, готували собі їсти та пили досхочу чаю, тепер не варто було хвилюватися про газ у балоні, адже є вогнище. Вечір був неймовірним, якраз таким як треба, таким яким я собі його уявляв. Ми нікуди не поспішали, всі цілі і ситі. Остання ніч у наметі була найкращою з усіх, вітер не заважав, було тепло та зручно, а можливо я просто призвичаївся до ночівлі у спальнику.

Вранці ми поснідали та пішли далі у напрямку села Кваси, де мали увечері сісти на поїзд. Наплічники були суттєво легші, їжа майже скінчилася. Йшли ми дуже довго, настільки, що почало набридати. Також втома за ці чотири дні давалася взнаки. Зробив для себе висновок, що у майбутньому потрібно йти в похід не довше ніж на 3 ночівлі, якщо довше, то вже немає задоволення від походу, суто моя думка.

В Україні вже майже два роки йде кривава повномаштабна війна. Ми не повинні жодним чином про це забувати, а навпаки повинні наближати нашу перемогу будь-яким чином. Але всім потрібно відпочивати, хоч трохи, від цього жаху і похід на декілька днів у гори був вірним рішенням. Я не слідкував за новинами, які постійно льються у наші голови протягом кожного дня, і вони, в основному, негативні. Звісно чотирьох днів не достатньо, але вони принесли користь моєму емоційному стану. 

Не можу дочекатися наступної весни, щоб знову рушити у гори, тому вже почав потроху готуватися. А з новими походами будуть і нові історії..

Похід Чорногорою 3 Ч.

Настав ясний ранок другого дня, було близько десятоъ години, заснути вдалося лише під ранок, від нічного дощу не лишилося і сліду. Прокинувся від того, що почув незнайомі голоси поряд з палаткою та гул двигуна мотоцикла. Визирнувши із палатки побачив неподалік груцу хлопців на мотоциклах, також поряд був припаркований джип. Влад з Деном також вже не спали і потроху збирали речі. 

Неочікувані гості не звертали на нас уваги, взяли якісь мішки, з кущів дістали граблі, які були там заховані, та попрямували кудись вниз з хребта Чорногори. Чомусь спочатку подумав, що вони прибирають сміття за невихованими туристами, такі собі борці за чистоту природи, але виявилося навпаки. Ці хлопці були шкідники, як та сарана - збирачі ісландського моху. Цей мох занесений до Зеленої книги України, а ці збирачі видирають його граблями і залишають після себе просто пустелю. Звісно на цьому вони заробляють гроші. Далі по хребту нам зустрічалися ще більші групи "збирачів", які граблями складали мох у мішки. Але не будемо говорити про погане, а краще зробимо (с).

Вирішили поснідати та рухатись далі. З собою у мене був пальник та газовий балон до нього, цим балоном я вже користувався декілька разів і не знав чи вистачить його для трьох на весь похід, тому замовив ще один. Хлопцям запропонував покласти цей повний балон до себе у наплічник, але вони відмовились, сказали, що будуть готувати на звичайному вогні, тому другий балон я лишив вдома, щоб не тягнути зайву вагу. Ясна річ, що на хребті вони б не розвели багаття через відсутність дрів, тому грів воду для себе і для них на балоні та сподівався, що нам вистачить до поки не з'являться дрова на шляху (спойлер: нам вистачило, але я досі не знаю наскільки ще вистачить цього балону).

Смачно поснідавши субліматами та запивши чаєм ми почали збирати наші палатки та складати речі у наплічники. Все сміття, що було у нас з собою ми забирали. Рушили далі по хребту, погода була чудова, дув прохолодний вітерець, небо було ясне, жодного натяку на дощ, поки що..Весь хребет був всіяний крокусами, ніби хтось постелив фіолетовий килим поміж гір. Очі просто отримували задоволення від побаченого.

Хоча було вже 1 червня, але залишки снігу ще були присутні в горах і часом засніжена територія була настільки велика, що перекривала витоптану стежку, та ми змушені були лізти по коліна у снігу.

Наступна вершина, яку ми мали відвідати, гора Бребенескул. Було вирішено заховати наплічники серед каміння у підніжжі гори і піднятися на вершину гори по легкому. Як же легко було підніматись без 15кг за спиною. Настрій був чудовий, хотілося просто забігти на цю гору, підйом найлегший з усіх, що нам траплялись. Піднявшись на цю вершину нам відкрився неймовірний вид на всю Чорногору: позаду вдалині було помітно абсерваторію на г. Піп Іван, справа внизу озеро Бребенескул, одразу над озером наступна наша ціль - г. Гутин Томнатик, поруч г. Ребра і справа вдалині виднілася королева Карпат - г. Говерла та поряд велична г. Петрос.

Довго на горі ми не затримувались, трохи підганяла думка, що поцуплять наші речі залишені внизу. Побіг собі вниз, хлопці ще лишалися на вершині. Майже спустившись згори я востаннє поглянув на пройдений маршрут, хлопців досі не було видно, що вони там роблять, чого так повільно йдуть, подумав я. Речі були на місці і я сів поруч щоб відпочити та дочекатися хлопців. Через хв 15 вони повернулися, виявилося, що Ден забув пляшку на вершині і вони за нею поверталися. Повз пройшли перші туристи за довгий час, привіталися з ними.

Оминувши траверсом Бребенескул ми, нічого не підозрюючи, йшли собі по стежці і лише через хвилин 10 спуску зрозуміли, що йдемо не туди. Стежка вела вниз до озера Бребенескул, а нам потрібно було вийти на стежку, яка була значно правіше і суттєво вище. Ця стежка вивела б нас до перехрестя, де з одного боку була г. Гутин Томнатик. Йти назад не варіант, тому ми, не придумавши нічого краще, з важкими наплічниками поперлися напролом по крутому підйому, у напрямку потрібної стежки. Йти вгору просто по траві було неймовірно важко, ми декілька разів зупинялися, скидали наплічники та відпочивали, потів вставали і лізли далі. Нарешті вийшли на потрібну стежку.

Підходячи до повороту на г. Гутин Томнатик нас потроху почала наздоганяти хмара, стало значно прохолодніше. Дуже не хотілося втрапити під дощ. Піднятися на цю гору не виявилось простою справою. Проблема була в тому, що шлях до підніжжя гори був вкритий глибоким снігом, тобто йти по ньому було взагалі не варіант. Зліва з самого краю над прірвою була дуже вузенька стежечка, по якій ми почали просуватись. В якийсь момент я зняв наплічника та сказав хлопцям, що піду обережно сам в розвідку, бо ставало дуже небезпечно, стежка стала дуже слизька і була висока ймовірність полетіти вниз до озера Бребенескул, а висота там була більше сотні метрів. 

Через декілька метрів мною почав оволодівати страх, що я ось-ось зірвусь до низу, тому було прийняте єдине правильне рішення - вилазити на сніг. Видершись на сніжну стежку йти стало легше, тут сніг був ще твердий. Підйом на саму вершину зайняв хвлин 10. На горі було холодно та починав накрапати дощик. З вершини відкривався неймовірний вид на Румунські Карпати, які були зовсім поруч. Повертаючись назад помітив своїх хлопців, які вже підходили до підніжжя, виявляється я забув їх попередити, і вони пішли самі. Поки вони підіймались я дійшов до наших наплічників, дістав та одягнув дощовик - дош посилювався.

Далі наш шлях лежав до г. Ребра. Дощу вже не було, знови визирнуло сонечко. Погода в Карпатах дуже мінлива. Взагалі не витративши зусиль ми піднялися на цю гору, пофотографувались і пішли далі. І знову сніг став нам на заваді.

Орієнтуючись по карті в застосунку ми йшли по стежці до озера Несамовите, але через сніг стежка знову ж таки була дуже вузька та неймовірно слизька, внизу було саме озеро, до якого потрібно було спуститись по цій стежці, але була можливість звернути собі шию, як два пальці об асфальт. Звісно я обрав цей варіант, та пішов цією стежкою, хлопці не ризикнули і пішли в обхід, та й правильно зробили. Я йшов дуже обережно, впираючи трекінгові палки перед собою, щоб не полетіти, було страшно, один неправильний крок і можна було зірватися та покотитися по крутому схилу, ламаючи собі все підряд. Але все обійшлося, я зміг пройти і не впасти. 

Біля озера. як завжди, було безліч туристів, адже це доволі популярні місце для зупинки, поряд є хороше джерело та й місця для палаток достатньо. Набравши води та дочекавшись хлопців сіли відпочити, поділитися враженнями та пообідати. І тут сталася помилка, яка поламала нам всі плани.

На годиннику вже була шоста година вечора, запропонував хлопцям переночувати біля озера і зранку піти на Говерлу та Петрос, аде вони були проти та хотіли йти далі, так і вирішили. Застосунок показував лише один вірний шлях - нам потрібно було підніматися туди звідки, щойно спустилися, а потім крутий підйом на гору Туркул, сил вже на це не було (спойлер: вже будучи вдома ми дізналися, що цю гору можна було оминути, але тоді ми цього не знали). І тут ми помітили ледве помітну стежку на карті, що вела саме туди куди нам треба, вирішили йти нею. Ця стежка вела у пекло..