Ми обрали цей маршрут сподіваючись, що він буде легшим, ніж іти просто під круту гору Туркул, адже сил, під кінець дня, вже було обмаль.Чим далі ми відходили від озера Несамовитого, тим більш болотяною ставала місцевість. Було помітно, що нещодавно тут лежало багато снігу, але він розтанув і земля перетворилася в болото. Спочатку це в нас не викликало ніякої тривоги, ми знаходили якийсь обхід, щоб не загрузнути у багнюці, але потім така можливість зникла.
Навкруги, де не було болота ріс проклятий жереп (чому проклятий скоро дізнаєтесь), для тих хто не знає, жереп - це гірська сосна. Щоб не влазити у болото ми лізли по цьому жерепу з величезними наплічниками це було важко. Густе коріння рослини так і намагалося збити нас з ніг, але іншого вибору не було.
Якщо напочатку ще було помітно якусь стежку, то далі хащі стали просто непролазні, ставало дедалі більше нерозставшого снігу, який був слизький і також заважав йти та забирав сили. Стежка щоразу зникала або під снігом або в зарослях жерепу. Ми декілька разів йшли не туди, змушені були повертатися, застосунок не допомагав взагалі. конкретно в цьому місці.
Через годину такої "пекельної мандрівки" у мене почали здавати нерви. Я просто взяв і пішов напролом, туди де мала бути стежка, не чекаючи хлопців. Я розумів, що ми заблукали і зараз просто даремно витрачаємо сили, а все через те, що не залишились біля озера на ночівлю.
Хлопці були далеко позаду, я навіть перестав чути їх голоси. Просто продирався вперед через бісів жереп. Він дряпав обличчя, в деяких місцях потрібно вставати на коліна та просто пробивати собі шлях, ламаючи гілки. В деяких місцях слизький сніг загрожував знести мене до низу, тому йти треба було дуже обережно. В голові була лише якась злість. Все ж було так добре, ну для чого ми сюди пішли? Для чого я на це погодився? Що робити далі? Йти назад не варіант, вже дуже далеко. Втома почала даватися взнаки.
Нарешті зарослі жерепу закінчилися і я вийшов на більш-менш простору ділянку, з якої можна було побачити хоч щось. Звивиста стежка у застосунку простягалась ще далеко вперед і я дуже не хотів далі йти нею. Тому трохи відпочивши і дочекавшись хлопців, повідомив, що до біса цю трикляту стежку, давайте вибиратися на звичайний маршрут, але була єдина проблема, маршрут був високо в горі. У нас не було інщого вибору, тому ми просто пішли вгору, схил гори був під кутом десь градусів 110. Кожен крок вартував неймовірних зусиль, а йти було далеко, ми разів 10 зупинялися на перепочинок, просто скидали наплічники і переводили подих. Та все погане коли-небудь закінчується, як і цей підйом.
Вилізши нарешті на хребет ми знову відпочили та пішли далі, вже сутеніло, потрібно було терміново шукати гарне місце для ночівлі. До Говерли, ясна річ, ми вже не встигали і сил на неї не було взагалі. Настрій покращився, ноги самі несли мене вперед, хлопці намагалися не відставати. Оминули траверсом гору Пожижевська (1822м) та стали табором під горою Брескул (1911м). Місце було обране краще ніж минулого вечора, намети поставили у низині, тому вітер вночі не дошкуляв і навіть вдалося виспатися.
Прокинувшись о 9й ранку ми поснідали субліматами, випили кави, зібрали речі і з новими силами рушили на Брескул. На вершині зустріли натовп туристів, які прямували з Говерли, взагалі не затримуючись ми привіталися та попрямували далі. Перед нами у всій красі височіла найбанальніша гора Говерла. Найулюбленіша гора жирних та лінивих, які за все життя один раз вилізли на Говерлу, прицьому трохи не віддавши Богу душу, і вважають себе підкорювачами гір. Надивився на таких у 14 році, коли вперше підкорював цю заїзжену вершину.
Десь година в нас пішла на те, щоб піднятися на вершину Говерли, ніхто нікуди не спішив. Попередив хлопців, щоб лишали сили на Петрос, він був більш серйозним "супротивником" ніж Говерла. Зробивши гарні фото та придбавши сувеніри ми рушили вниз по кам'яній стежці. Спускатися з Говерли у цьому напрямку було трохи важче ніж підніматися, через безліч великих каменюк, через які ми спотикалися.
Під Говерлою знайшли гарне джерельце, біля якого оновили запаси води, та добре відпочили. Йдучи стежкою зустрічали безліч інших любителів туризму. Туристів в районі Говерли було значно більше ніж в інших частинах хребта, це і не дивно, з усіма були змушені вітатися. До Петроса лишалося 8 км, 3 години ходу.
Погода була просто неймовірна в цей день, жодного натяку на дощ. Через декілька годин ми вже були у підніжжя Петросу. Виглядав він дуже загрозливо. Всюди попереджали, що йти на Петрос варто збоку Квасів, там підйом дещо пологіший, збоку Говерли підйом набагато складніший. Іншого варіанту в нас не було. Рушили.
Пам'ятаю, що одразу стало складно, кожен крок був важким через занадто стрімкий підйом. Потрібно було робити довгі кроки, щоб дотягнутися до наступої кам'янистої "сходинки". У деяких місцях потрібно було впиратися руками, піднімати всю вагу тіла та наплічника, щоб піднятися вище. Сили витрачалися миттєво. І тут я вирішив позмагатися. Як казав мій дідусь мені «Із дурною головою і рукам нема спокою».
Влад йшов трохи попереду, Ден позаду. Це була остання вершина і я мусив піднятися перший за будь-яку ціну. Тому я попросив Влада не спішити, щоб порівнятися з ним. Порівнявшись я почав набирати швидкість. Жарти у спину про те, що я скоро видохнусь і не дійду лише більше мене заряджали.
Сказати, що мені було важко, це нічого не сказати. Я нісся вперед, так швидко наскільки міг, серце виривалося з грудей. Постійно озирався назад, Влад був позаду за метрів 10-15, не відставав, але й наздогнати не міг. В голові було лише одне "давай лізь, ти зможеш, не дай себе обігнати". З останніх сил я видирався на високі кам'яні сходи.
Головна особливість Петросу у тому, що коли ти піднімаєшся схилом і бачиш ніби вже все, ось і вершина, а за нею виявляється, що це ще не кінець і вершина далі, ти знову піднімаєшся, бачиш "фініш", а за ним знову видніється круча і потрібно ще лізти. Тобто за високими скелями не видно, як довго ще буде тривати твій шлях і від цього лише складніше.
Та от в поле зору потрапила капличка, яка розташована на самій вершині гори Петрос і яка була орієнтиром. Звідкілясь з'явились ще сили і я першим підкорив цю вершину, місія була виконана. Остання вершина була подолана.
Я просто сів на величезну брилу, скинув наплічника і довго дивився вперед на той підкорений Чорногірський хребет, на ті двотисячники, на трохи менші гори, але не менш прекрасні. Нажаль фотографії не передають тієї краси, що відкрилася перед моїми очима, ці складні 3 дні були варті побаченого. Мені вдалося подолати цей довгий та тернистий шлях, зробивши це я зрозумів, що моєму тілу та духу під силу такі випробування, їм не вдалося зламати мене. Небо було ясне, горизонт чистий, в тілі відчувалася приємна втома. Хотілося сидіти так ще довго та милуватися красою наших українських Карпат, але потрібно було йти далі до місця останньої ночівлі.
До речі, ми з Владом з цими "перегонами" забули про Дена, який йшов позаду, це було досить нерозумно з нашого боку кинути товариша на такому складному підйомі одного, де може статися будь що. Нащастя через хвилин 20 ми побачили Дена, який зміг піднятися на Петрос живий і здоровий. В горах потрібно думати головою, вони не пробачають помилок. Не варто лізти на Говерлу, коли починається гроза. Таких ідіотів вистачає, навіть серед моїх знайомих.
Третій день закінчувався дуже вдало, без жодних проблем. Ми поставили намет у неймовірно гарному місці, воно було вільне, поруч було джерело та дрова, яка ж це необхідна річ у поході, з дровами все набагато легше. Ми розвели багаття у дозволеному місці, слухали музику, готували собі їсти та пили досхочу чаю, тепер не варто було хвилюватися про газ у балоні, адже є вогнище. Вечір був неймовірним, якраз таким як треба, таким яким я собі його уявляв. Ми нікуди не поспішали, всі цілі і ситі. Остання ніч у наметі була найкращою з усіх, вітер не заважав, було тепло та зручно, а можливо я просто призвичаївся до ночівлі у спальнику.
Вранці ми поснідали та пішли далі у напрямку села Кваси, де мали увечері сісти на поїзд. Наплічники були суттєво легші, їжа майже скінчилася. Йшли ми дуже довго, настільки, що почало набридати. Також втома за ці чотири дні давалася взнаки. Зробив для себе висновок, що у майбутньому потрібно йти в похід не довше ніж на 3 ночівлі, якщо довше, то вже немає задоволення від походу, суто моя думка.
В Україні вже майже два роки йде кривава повномаштабна війна. Ми не повинні жодним чином про це забувати, а навпаки повинні наближати нашу перемогу будь-яким чином. Але всім потрібно відпочивати, хоч трохи, від цього жаху і похід на декілька днів у гори був вірним рішенням. Я не слідкував за новинами, які постійно льються у наші голови протягом кожного дня, і вони, в основному, негативні. Звісно чотирьох днів не достатньо, але вони принесли користь моєму емоційному стану.
Не можу дочекатися наступної весни, щоб знову рушити у гори, тому вже почав потроху готуватися. А з новими походами будуть і нові історії..
Комментариев нет:
Отправить комментарий