Минув ще один день цієї клятої війни. І знову Україна втрачає свої найкращих синів. На фронті загинув український блогер Віктор "Дідусік". Відомий тим, що тролив русню у "чатрулетці". Був підписаний на його канал, неодноразово дивився його стріми, які в складний час піднімали настрій.

Не знав цю людину особисто, але зараз дуже важко на душі. Та разом зі смутком є сором і злість. Мені соромно, в першу чергу, за себе. За те, що я живу звичним життям, їзжу собі у Карпати в походи, їзжу гуляти до Києва, вчора був з другом у кіно, постійно катаюся на велосипеді. Веду звичайний, на скільки це можливо, образ життя. А на фронті за мене гинуть хлопці навіть молодші за мене, цвіт нації, ті, хто мав прикрашати цю країну. Ось за це мені соромно. Хтось скаже, та камон, требя дякувати нашим воїнам, що вони нас захищають, та дають можливість жити звичним життям, якщо ми тут опустимо руки, то їм там буде важче. Але всеодно мені соромно.

Звісно я роблю донати на армію, стараюся хоч іноді по 100-200 гривень донатити на збори. Особливо, коли ці тварюки кацапські вчиняють страшні обстріли. Це поки найменше, що я можу зробити.

А тепер про злість. Я живу у маленькомі місті біля столиці. Майже кожного вечора я виходжу на прогулянку і мене охоплює злість від того, що я бачу. Компанії п'яних виродків розважаються, вживають алкоголь та порушують громадський спокій. Наприклад вчора мені на шляху трапилася компанія, яка буквально рачки вилазила з горезвісного закладу під назвою "Еней". П'яна мразота, судячи з усього, чоловічої статі, верещала на всю вулицю диким криком, намагаючись привернути увагу його п'янючої дружини, що намагалася йти попереду, але через надмірну кількість випитого, їй це погано вдавалось. Пройшовши тим же шляхом через 15 хв я помітив, що вони нікуди не пішли, а двунога худоба продовжувала верещати на всю вулицю. Ніхто із будинку, під яким це відбувалося, навіть не викликав поліцію. Скоріше за все їх це влаштовувало. І весь жах у тому, що це не поодинокі випадки, в той же вечір я зустрів ще одну компанію на набережній, які поводили себе значно тихіше, але також були під сильною дією алкоголю. Тихенько собі квасили оковиту, заливали беньки. І з цими пропитими істотами ми у Європу йти зібрались? ми там такі нікому не потрібні.

Невже за цих виродків мають віддавати життя наші воїни? Чому в Оркостані гинуть найгірші, а в нас найкращі. Чому б не забирати цих п'яних виродків, хоча б для риття окопів та облаштування позицій, щоб ця істота, хоч якусь користь принесла в цьому житті. Воно сьогодні проспиться, завтра піде на роботу, де буде батрачити за копійки, щоб на вихідних вистачило на пляшку. Воно так відпочиває, бачите йому важко тут під постійними тривогами і треба якось абстрагуватися. 

На місці влади увів би такі здоровенні штрафи за порушення громадського спокою у військовий час. Щоб ця бридка тварюка наступного разу добре подумала, чи варто себе так вести у громадськомі місці.

Чому я відчуваю сором за себе і за своє життя перед хлопцями на фронті? Хоча і не роблю нічого поганого, хоч трохи, але допомагаю, поважаю військових. А ці пропиті виродки цього не відчувають, вони живуть у своє задоволення. Їх задоволення це ужратися водярою до поросячого вереску і вести себе як брудна тварина, по відношенню до інших.

Дідусік, спочивай з миром ти навіки Герой України. Ніколи не забудемо..

Життя закінчується в один момент

Сьогодні до мене дійшла жахлива звістка - померла моя колега по роботі. 

Спочатку в мене був ступор, деякий час не міг зрозуміти, що я щойно прочитав у робочому телеграм-каналі. Як це взагалі може бути?

Її звали Маша. Я не скажу, що знав її добре, або тісно спілкувався. Наше знайомство відбулося значно пізніше мого переводу у їх команду. Якось я один обідав за столиком у офісі, поряд було багато вільних столів, але Маша підійшла до мого та спитала дозволу сісти поряд та просто почала розмову, так і познайомились. Вона розповіла про свій шлях у компанії, розпитувала про мене, з нею було дуже приємно та легко спілкуватись. Маша була дуже милою та розумною дівчиною з сильним характером, тобто людиною, яка звикла добиватись поставлених цілей.

Пізніше ми підписались один на одного у соцмережах. На світлинах вона частіше була одна, або з кішкою, часто подорожувала та мала свій стиль у одязі. 

Потім почалося повномасштабне вторгнення бридкої росії і наш офіс закрився, та ми почали працювати на віддаленому. 

Одного дня прийшло повідомлення у загальний чат, що Маша звільняється та дякую всім за роки роботи у компанії. Було прикро це чути, але це її вибір і вона вирішила рухатись далі. 

Ми з нею іноді переписувалися у інстаграмі, обговорювали спільні інтереси та реагували на світлини та сторіз один одного, на цьому й усе. 

А сьогодні я дізнаюсь, що її просто не стало, в один момент. Почав обмірковувати, що могло статися, можливо через війну, нажаль, в наш складний час це більш ніж можливо - загинути від ворожого обстрілу. Але ні.

У тому ж робочому чаті з'явилось повідомлення про те, що сім'я дівчини шукає кваліфікованого юриста, що мав успішні справи проти медичних закладів. Можливо у Маши були якісь проблеми зі здоров'ям, вона звернулась до лікаря і той провів невдалу операцію, що призвело до її смерті. Але це тільки мої припущення.

Дуже важко приймати той факт, що молода людина твого віку, з якою ти спілкувався, працював, слідкував у соціальних мережах - померла. І таких людей, що пішли з життя молодими, у моєму житті стає тільки більше. Звісно, найвагомішою причиною стала війна. Але також є знайомі, у яких були проблеми зі здоров'ям. 

Цінуйте життя, воно не лише коротке, воно дуже крихке. В одну мить воно може обірватися навіть у молодому тілі. 

Маша, спи спокійно..