ПІП ІВАН

Будильник був встановлений на 6:30, але я прокинувся раніше і вимкнув його. У кімнаті будинку було досить прохолодно. За вікном ще було темно, йшов дощ. Бажання йти в похід у таку погоду різко зменшилося, хотілося залишатись у теплому ліжку до самого сходу сонця. Але пролунав стук у двері..

Подруга була налаштована серйозно, вже була готова вирушати на зустріч нелегким випробуванням, які нам готували Карпатські гори. Довелося змусити себе встати з ліжка і почати збиратися. Швидко поснідавши несмачною заварювальною кашою з пакетика я був готовий вирушати.

До речі, про їжу. В планах було замовити сублімовану їжу, для харчування у поході і готувати на газовому пальнику, але продавець не встиг доставити вчасно і тому весь похід я харчувався протеїновими батончиками. Десь місяць тому ходили з другом на гору Синяк з Буковелі і перед цим набрали в АТБ дешевих протеїнових батончиків. Яким же було моє здивування, коли ефект від них був просто миттєвий. Одразу звідкілясь брались сили та бажання рухатись вперед. П'яти батончиків цілком вистачило на похід. Зловживати ними не рекомендують, про це попереджають на упаковці. Найкрутіші із "накачаною собакою" на етикетці.

яке миле створіння, прямо як моя бивша

На дворі трохи посвітлішало, трохи накрапав дощ, земля була дуже слизька. Через це вирішив взяти дві пари взуття, як потім виявилось, це було доречно. Спускаючись від нашої садиби у напівтемряві помітив якийсь рух у траві, ледве не розчавив бідну тваринку, то була саламандра. Раніше цих істот бачив лише на картинках, або в телевізорі. Дуже рідкісне та гарне земноводне, яке краще не чіпати, через отруйність, а милуватись здалеку. Ця зустріч була хорошим знаком, похід мав пройти добре, але ми рано зраділи.

Наш шлях почався з села Нижня Дземброня, до початку сходження нам потрібно пройти ще 4 км до села Верхня Дземброня. Дорогу я знав, адже минулого вечора вже ходив до верхньої частини села у магазин. Справа в тому, що обидва магазини є лише у Верхній Дземброні. 

Йдемо ми собі по кам'янистій дорозі, поруч дзюркоче річка Чорний Черемош, з обох боків нас супроводжують височенні дерева. Йдемо і про щось говоримо і десь через хвилин 20 походу, я починаю помічати речі, які мені взагалі не знайомі, аде ж я тут проходив вчора, як таке може бути, мабуть ще не прокинувся. Нічого не сказав. Йдемо далі. Пройшли вже 3 кілометри, немає нічого знайомого, а навпаки, незнайомі скелі, якісь інші мости, нарешті починаю розуміти, що мабуть ми не туди пішли, але ж там теж була річка і ліси...

І справді, розібравшись у карті ми зрозуміли, що там поруч розгалудження двох доріг і я проспав вірний поворот. Можливості обійти немає, потрібно лише вертатись, а це втрачені години, яких у нас не було, адже підйом і спуск на гору займає приблизно 10 годин.

І тут нам трохи пощастило. Роблю акцент на "трохи", далі зрозумієте чому. Поки ми розбирались у карті і вирушували, що робити далі на дорозі з'явився чоловік на мотоциклі. Старезний мотоцикл, на якому зазвичай пересуваються в селах. Ми звернулись до нього по допомогу. Він з нас трохи покепкував, що ми поперлись взагалі не туди, а потім згодився нас підвезти! Яка вдала ідея, але цю поїздочку мій зад запам'ятає на все життя. Подруга сіла спереду на бак мотоцикла, гуцул посередині, а я сів на металеве сидіння за гуцулом. 

Наскільки погана там була дорога, я відчув кожним сантиметром свого сідала, дідько, це було настільки боляче відчувати кожну ямку на собі, руками вже не міг триматись за те кляте сидіння, тому вчепився у рюкзак гуцула, руки жахливо боліли. В душі картав себе за те, що через мене ми не туди пішли і тепер повинен це терпіти. Поїздка видалась довгою, 9 кілометрів болю.  

Нарешті цей пекельний транспорт зупинився і я ледве зміг злізти. Гуцул довіз нас до самого початку маршруту, до хвіртки, після якої починався різкий підйом. Подруга віддячила гуцулу грошима і ми нарешті почали своє сходження на славнозвісну гору Піп Іван.

До речі, варто сказати, що води у мене з собою не було, я взяв пусту пляшку, в яку хотів набрати води на дворі садиби, але був сонний і забув це зробити, тому розраховував поповнити запаси питної води з джерела, яке, судячи із застосунку, мало трапитись нам на шляху.

Йшли ми повільно, я старався підлаштовуватись під низький темп подруги, але це мені вдавалось лише на початку, чим далі ми піднімались, тим швидше хотілось йти і встигнути все оглянути. Було вже о пів на десяту, осіннє сонечко пригрівало, дощу не було, мав бути гарний сонячний день. 

В лісі обабіч дороги було багато грибів, в основному це були мухомори, які вважаються більше лікувальними грибами, ніж отруйними, а то деякі необізнані ставлять їх в один ряд з блідими поганками. Окрім них нам траплялийся й білі гриби, величезні, при іншій нагоді не пройшов би повз такої знахідки, але цього разу в нас була інша місія.

Все-таки вирвавшись вперед я дійшов до першої полонини з якої вже відкривався неймовірний краєвид на Карпатські гори та полонини. На самій полонині була розташована сироварня, влітку там варили і продавали сир пастухи, а восени там можна перечекати негоду, або просто залишитись відпочити. Вирішив туди зайти, поки чекав подругу. 

Яким же було моє здивування, коли в колибі побачив чиїсь залишені речі, на столі лежала їжа, стояв термос, на дерев'яних ліжках повністю зібраний похідний рюкзак і гітара. Тобто люди просто лишили речі без нагляду і пішли в гори. Чув раніше, що деякі туристи так роблять, звісно так набагато легше, але ж є багато недобросовісних людей, які можуть зайти до хатини і щось вкрасти. 

В самій сироварні було декілька кімнат. Пахло сиром. На стінах хтось лишив послання про своє перебування. На поличках лежали продукти. Картопля, цибуля, гречка та інші крупи, були якісь спеції, також яблука. В одній із кімнат була величезна купа дрів. Тобто, за бажанням, можна було спокійно щось приготувати, або зігрітися після походу. Нічого не чіпаючи вийшов з хатини.

Поруч текло джерело з якого вдалося набрати прохолодної води. Піднявшись на наступну полонину вже стало відчутно прохолодніше, змушений був змінити кепку на шапку. Благо її я не забув. З набором висоти вітер ставав прохолоднішим. Деякий час поруч з нами йшла пара з Дніпра, вони теж вирішили підкорити хоч якусь вершину. Спойлер: їм це не вдалось взагалі.

Шлях був досить легкий конкретно до Дзембронських водоспадів. Перехід через водопад, це ніби перехід на наступний більш складний рівень у грі. Пійдоми стали крутити і доволі слизькими, доводилося хапати за коріння і гілки, щоб залізти нагору. Це було підніжжя гори Вухатий камінь.

Піднявшись десь на середину гори довелося чекати хвилин 20 подругу і ту пару, йшли вони дуже повільно. Вітер став настільки холодним, що з наплічника вже витягнув зимові рукавички. Було дуже розумно їх взяти з собою. Пара з Дніпра дійшла до середини і здалася, нічого вони не розуміють у справжніх виживаннях)). Лишилися ми вдвох.

Далі почався хардкор. До сильного вітру підключився дощ зі снігом. Чим ближче до вершини Вухатого каменю, тим сильніше ставав вітер, видимість погіршувалась, я вже не бачив подругу позаду, вона була занадто далеко. Стежка проходила поруч із прірвою, будь-який невдалий крок і можна було полетіти вниз на зустріч з праотцями.

Піднявшись майже на вершину почався просто жах, вітер просто збивав з ніг, дош заливав все і всюди, чомусь згадав про дощовик, коли вже був абсолютно мокрий, але навіть дістати його виявилось проблемою. Вітер просто виривав його з рук. З горем по полам вдягнувши його почав шукати прихисток від вітру, щоб там дочекатись подругу, але її все не було...

Пройшло хвилин 15, її досі не було. Намагався кликати її, але вітер просто заглушав всі звуки. Почав рухатись далі по маршруту вниз, щоб там хоча б змінити взуття, яке було повністю мокрим. Знайшовши більш менш спокійне місце я перевзувся у зимове взуття, але який сенс, шкарпетки були мокрі, сухих з собою не взяв. 

Подруги не було видно. Не знав що робити. Зв'язку там не було. Пішов назад потихеньку і тут побачив її метрів за 20. Фух все ок, можна йти далі. Далі вже йшли поруч. Вона була повністю виснажена і готова спускатися вниз. Всі сили вона витратила на Вухатому камені.

Десь за метрів 20 перед нами через туман був помічений вказівник. Тут наші шляхи розійшлися. Вона пішла вниз через гору Смотрич, а я все ж таки взяв волю в кулак і вирішив дійти до своєї кінечної мети - побачити обсерваторію "Білий слон" на вершині гори Піп Іван - найвище розташована споруда в Україні.

Від вказівника мені потрібно було пройти по хребту 2 кілометри. Найдовші 2 кілометри за все моє життя. І я стиснувши кулаки пішов, іншого варіанту не було, якби здався, то ніколи б цього собі не пробачив.

Обабіч хребта було абсолютне "молоко". Нічогісінько не було видно. Взагалі. Та й можливості роздивлятися навколо в мене не було. Мокрий сніг і вітрюган просто знущались наді мною. Я закутався у дощовик, лишивши маленьку щілину, щоб бачити куди йти і повільно йшов. Два рази я збивавався з маршруту і потрапляв у густу мокру траву, в результаті навіть більш захищенне взуття промокло наскрізь, холодна вода просто хлюпала у черевиках. Втома давалась взнаки, весь мокрий одяг став в рази важчим. Рукавиці приходилось постійно знімати, щоб звіритись з картою, через це на мокрі руки вони не хотіли налазити і просто висіли на пальцях.

Видимість стала ще гірша. Мокрий сніг періщив без перестану. Кожні сто метрів стояв вказівник, де було вказано скільки метрів лишилось. Це дуже завбачливо, адже можна легко заблукати у тому тумані. 

Останні 100 метрів я ледве йшов, сил рухатись проти вітру лишалось дедалі менше. І тут я її побачив. Серед густого туману виглянули похмурі сірі стіни будівлі. Втоми наче й не було, лише неймовірна радість, що мені це вдалося. Вже не звертав увагу на сніг і вітер, що не вщухав. Почав роздивлятись будівлю та оточуючу територію. Знайшов дзеркало з позначкою "Піп Іван 2028". Знайшов гойдалку, але було не до катань. Хотілося хоча б трохи зігрітись.

На вершині гори, окрім обсерваторіїї, ще розташована база рятувальників, які чергують там цілий рік і виїзджають на виклики, коли хтось потрапляє в біду у горах. Виріший зайти до них у гості і попросити чаю. 

Сказати, що вони були дуже привітні і раді мене бачити, то ні. Постукавши до них і попросивши чаю, вони спочатку відповіли "Взагалі-то в нас тут не кафе", але потім пригостили чаєм з лимоном. Що дуже був доречний. Також там непогано ловить wi-fi, тому поки трохи погрівся в тамбурі, міг почитати новини в Інтернеті. Гарячий чай трохи зігрів, сили відновились і можна було, з почуттям досягнутої мети, йти вниз.

Шлях вниз почався трохи жвавіше, було бажання наздогнати подругу. Думав, що складноші закінчилися, аж доки не досяг скель в районі гори Смотрич. Знову почався шквальний вітер, але тут вже стало дійсно страшно. Вітер почав просто штовхати в сторону прірви. Довелося хапатися руками за каміння, щоб не полетіти вниз, старався не піддаватися паніці і швидше рухатися вниз. Кожен крок був ризикований, адже підвернути ногу на слизькому камінні, ще й під таким вітром, було раз плюнути. Одному в горах з підвернутою ногою без зв'язку - це може погано закінчитись.

Але все минулося. Вітер вщух. Сонце вийшло із-за хмар. На небі з'явилася веселка. Настрій поліпшився, але втома вже давалася в знаки.

Подолавши дуже стрімкий спуск до полонини я знову повернувся до сироварні. Вирішив зайти, можливо там є хтось і вдасться погрітися та висушити речі. Відкриваю двері і бачу подругу! Яка стоїть біля пічки ледве до неї не притулившись і намагається зігрітися. Пічка там була повний відстій, але іншого варіанту не було. Підкинув дрова і підсів поряд. Речей туристів вже не було, вони спустилися раніше і пішли. Поки сохли наші речі ми ділилися враженнями. Похід майже закінчився, нам залишалося пройти приблизно кілометр до низу і закрити за собою хвіртку.

Вечоріло. Наближався кінець неймовірного дня багатого на випробування та прекрасні краєвиди. День, який додам у скарбничку найкращих днів у моєму житті. 

Підкорені вершини:

2014 - Говерла (2 061 м)

2021 - Петрос (2020 м)

2022- Синяк (1665 м), Вухатий камінь (1864 м), Піп Іван Чорногірський (2028 м), Смотрич (1898 м)

Не розумію чому мене тягне до дівчини, якій абсолютно пофіг на мене, для якої це лише розвага.🤔 

Розумна людина ніколи не буде звертати увагу на негативні образи у її бік, але в мене не виходить. Я дуже заводжуся і починаю опускатися до рівня тієї людини, яка кидає в мене образи і відповідаю тим же. Це не правильно, потрібно тримати себе в руках.

 Я майже звик не згадувати тебе щодня..

РУССКИЙ КОРАБЛЬ ИДИ НА#УЙ!

Иногда мне в социальных сетях приходят сообщения от людей, которые находятся вне зоны боевых действий, которым я не безразличен. Они спрашивают, как у меня дела. Я начинаю им рассказывать, что у меня все более менее. В моем городе не ведутся боевые действия, спокойная обстановка, все живы. Единственное, что напоминает о войне в стране, это наличие ежедневных сирен и комендантский час, ну и, конечно, блокпосты и оборонительные сооружения. 

Но дело в том, что я рассказываю людям, что мне скучно. Скучно...скучно...скучно. Потом ловлю себя на мысли, что какую же ересь я несу. В моей стране идет ужасающая война. Мразотные русские твари, горели бы они все в аду, расстреливают мирное население, насилуют и убивают женщин и детей, уничтожают города. Мерзкие выродки, желаю им всем смерти, пусть их родственники испытают ту же боль в десятикратном размере. Нация гнилоподобных собак. Раковая опухоль на планете Земля - это Рассейская Педерация.

Так вот, мне очень стыдно, что язык поворачивается сказать, что мне скучно. Бедные люди теряют семьи, теряют детей и родных, они бы все на свете отдали за то, что бы им было так же "скучно", а им не скучно сейчас, их жизнь уничтожена просто на корню. Просто пришел тупорылый ублюдок россиянин и убил все, что человек любил, имел, убил смысл жизни. 

Жителям Мариуполя, Сум, Чернигова, Бучи, Гостомеля, Ирпеня, Харькова, Николаева, Херсона - им не скучно. Название городов, которые ежедневно на слуху. Чувствую себя виноватым за то, что могу спокойно ходить по набережной и слушать музыку, не боясь, что ко мне может подбежать русская падаль и просто расстрелять безоружного, или меня может убить осколком от «Града», что мне не нужно прятаться в убежище, не нужно беспокоится о еде и воде, ведь все есть в достатке, есть работа, за которую платят, есть родственники, которые живые. Мне стыдно, что я могу думать о чем-то веселом, делиться юмором в социальных сетях, а вот жители этих городов не могут этого сделать сейчас, ведь им нужно бороться за свою жизнь, за жизнь своих близких. 

Вшивой русской псине плевать кого убивать, если бы ему дали дойти в наш город, здесь было бы тоже самое, убийства гражданских, мародерства, разрушения и горе. То есть бедные жители тех городов пострадали не потому, что были в чем-то виноваты, а просто потому, что их города были слишком близко к границе. Они умерли на своей родине, в своем родном городе, на их месте мог оказаться любой другой город, но в этот раз горе постучалось к ним.

Память о погибших жителях будет увековечена, их никогда не забудут. Вся мразотная "рассея" будет платить репарации за каждого убитого человека, за каждый разрушенный дом, разрушенный город. Они будут грызть друг другу глотки за кусок хлеба и мешок сахара, но будут продолжать платить. Их дети, внуки, правнуки будут на коленях просить прощения и будут продолжать платить. А их гребанная страна-изгой будет загнивать дальше, чем она прекрасно занималась все свои 30 лет существования, но ко всему этому добавятся настоящие гражданские войны на их территории, которая станет в разы меньше, после возврата всех незаконно оккупированных территорий.

Весь мир увидел, что их дерьмо-армия абсолютно ничего не стоит. Стадо пропитых бомжей в лаптях, которые только могут воровать стиральные машинки. Готовьтесь, что сейчас вас начнет нагибать весь мир от мала до велика. Включайте газ в квартирах и дышите полной грудью, теперь его у вас будет в достатке, ведь Европа уже перекрывает вентиль. Столько лет пугали весь мир несуществующей мощью, а на деле под маской пьяного быдловатого медведя пряталась обычная вонючая крыса.

«The girl next door»

Я не знаю, но каждый раз,

когда я смотрю этот фильм,

я чувствую, что в моей жизни

чего-то не хватает... 

У нас идет война. Но сейчас не об этом. Весь день, когда не работаю, или когда есть свободное время, мониторю новости, от этого занятия очень быстро устаешь, под вечер совсем нет сил, спасает лишь книга «Тонкое искусство пофигизма», либо музыка. В последнее время по вечерам начал слушать хиты мировых рок-групп. Led Zeppelin, Queen, Red Hot Chili Peppers, Nirvana, Metallica,  Scorpions. 

Просматривая результаты по запросу «Scorpions» в ленте Youtube заметил превью с кадром из шикарной молодежной романтической комедии «Соседка». В клипе была нарезка кадров из самого фильма, под классную песню «Scorpions». Нахлынула ностальгия, на секундочку, фильм вышел в 2004 году.  📌Внизу будет немного спойлеров.📌

Помню как смотрел фильм первый раз, каким пошлым он казался на то время, когда мы еще ничего не видели. Конечно пошлости немного уступали такому же крутому фильму, как «Американский пирог». Но, не суть.

Фильм я не смотрел лет десять точно, но попытаюсь вспомнить о чем он (фильм) с головы. Если вкратце, то по сюжету обычный американский выпускник вот-вот закончит школу, он отличник, идёт на медаль. По характеру он очень скромный и стеснительный. У него есть два друга. Один натуральный «ботан» в очках, которого начинает трясти, от одного взгляда красивой девушки в его сторону, а второй неунывающий неудачник, который строит из себя альфа-самца, но ему никто не дает, поэтому он довольствуется просмотром фильмов для взрослых.

В один прекрасный день в соседний дом к главному герою переезжает девушка. Не просто девушка, а предел мечтаний всех парней. Главный герой подглядывает за ней в окно, но она его замечает. Так и происходит их знакомство. У них начинается дружба. Парню очень трудно, он чувствует себя неловко в компании такой крутой и сексуальной девушки со взрывным характером, которая готова брать от жизни всё. Но постепенно он влюбляется в нее, а она отвечает ему симпатией. Девушка показывает парню взрослую жизнь и настоящие развлечения. Которые тянут за собой уголовную ответственность.

Но как во всех американских фильмах, в середине картины все узнают нюанс, о прошлом этой девушки и чем она занималась. Хм, интересно, чем она могла таким заниматься в прошлом с такой внешностью)) У парня срывает крышу, он не может держать себя в руках, из-за чего находит большие проблемы для себя и своих двух друзей, которые решили не бросать друга в беде. Дело доходит до драк, их чуть не исключают из школы.

Но конце концов они решают свои проблемы. Главный герой находит выход из сложившейся ситуации. Они с девушкой снова вместе. Для друзей он тоже нашел сексапильных подруг. Вместе с которыми сняли «интересную картину». Парень становится уверенным в себе, как раз под стать своей девушки, заканчивает школу и жили они долго и счастливо и умерли в один день. Happy End. Фильм очень советую к просмотру вечером вместе со своей второй половинкой.

После просмотра этой картины в юношеском возрасте, мечтал, что когда-нибудь в моей жизни случится подобное знакомство. По некоторым чертам характера узнавал себя в этом парне, каким он был вначале фильма. И знаете что, подобное знакомство все-таки случилось, но «хэппи-энда», увы, не было. Ясное дело, жизнь это не кино)).

Как бы я хотел, чтобы это был лишь страшный сон, как бы я хотел проснуться, но во сне не бывает так больно..