Трохи меланхолії

Відчуваю, що вже не вивожу це життя. Просто не знаю, як його правильно жити, як мотивувати себе робити дорослі кроки. Всі мої знайомі та друзі їх зробили, не завжди вдалі кроки, але зробили, і в результаті досягли омріяного результату. Їх життя має щасливе майбутнє завдяки цим крокам. Моє, нажаль, ні. Дуже за них радий, дивлячись, як черговий друг та знайомий одружується я не можу уявити себе на їх місці, ніби мені пороблено. Самооцінка падає ще нижче. Немає мотивації та підтримки через те, що не знайшов свою людину, яка б могла взяти на себе цю роль. Людину, заради якої варто було б робити дорослі кроки. Час спливає занадто швидко...

Приміська електричка: красиве і потворне

З чим у вас асоціюється слово "електричка"? Кожен по-різному може відпости на це просте питання. Для когось це сморід, запльовані брудні вагони, не дуже приємні пасажири напідпитку, вірогідність бути пограбованим. В цьому пості хочу трохи повідати з чим асоціюється у мене цей вид транспорту. Тож почнемо..

Знайомство з електричкою в мене почалося з дитинства. Пам'ятаю, що я з батьками іноді подорожував цим видом транспортом до столиці, так було дешевше. Також, в кінці літа, коли ми вертались з рідної Горлівки, виходячи з потягу, одразу бігли на електричку, яка прямувала до Українки і завжди нас зустрічав прадідусь на пероні. Подобалось шукати його поглядом з вікна серед усіх зустрічаючих і вибігати з вагону в його обійми, дорогою додому розповідав йому, як минуло моє літо. В цей день, в кінці серпня, завжди було тепло та сонячно.

В пам'яті закарбувалися декілька не дуже приємних ситуацій, які виникали під час подорожей цим видом транспорту. Якось мене з батьками висадили з електрички вночі на богом забутій станції через відсутність квитка, точно не пам'ятаю в чому була справа, але сам факт, що ми стоїмо під дощем на якійсь дорозі і намагаємось зупинити машину, яка могла б нас підібрати.

Минали шкільні роки, на електричці я подорожував в рази рідше, це здавалося повільніше, чим звичайною маршруткою, тому віддавав перевагу їй. Та після студентсва довелося знову згадати про цей вид транспорту.

Справа в тому, що мені було досить важко знайти першу роботу. На співбесіди доводилось їздити в Київ. Ясна річ, що безробітному накладно кожен раз їздити маршруткою туди-сюди. Співбесід могло бути по декілька на тиждень. Тому довелося шукати інші варіанти пересування і я одразу згадав про електричку.

В цей раз електричка відкрилася для мене з іншого боку, якщо в дитинстві ці поїздки були чимось цікавим та безпечним у супроводі батьків, то тепер поїздки приносили менше задоволення. Однією з причин був контингент пасажирів.

Піднімаючись у вагон відразу кидався в ніс сморід від сигарет та обісцяних східців, всередині вагону смерділо потом та немитими людьми, обірвані крісла сидінь з калюжами під ними, смердючі просмалені пиріжки, якими зазвичай торгували в електричках, також давали про себе знати.  Пропиті обличчя не дуже врівноважених людей постійно сновигали з одного вагона в інший. Вікна звісна річ, були зламані, тому вдихнути свіжого повітря можна було лише на зупинках. Тамбури вагонів заставлені тачками з величезними коробками, через які важно просунутись, огрядні жінки, що розвалили свою тушу на лавки, були їх власницями. З покон віків жителі сіл таким чином возили електричкою городину на продаж. Торгівля не дуже корисною їжею та алкогольними напоями йшла в електричках повним ходом, також "впарювали" різний мотлох подорожуючим, по типу якихось китайських ліхтариків, ножів та ручок.

Потрібно уточнити, що дитиною, ти або не звертаєш на це уваги, або просто забуваєш з віком, тобто висока вірогіднність, що електрички раніше були такі самі з такими ж пасажирами.

Другою причиною був - контролер. Кожна поїздка для мене була як квест - доїхати до Києва і не заплатити, тобто "зайцем". Зараз дуже соромно за це. Іноді вдавалося, іноді ні. Охочих проїхати "на шару" було багато, вони чекали поки з'явиться контролер у сусідньому вагоні, а потім, на зупинці, перебігали по перону в інший вагон, таким чином намагалися дурити контролера, але іноді були самі обдурені машиністом, який перед самим їх носом зачиняв двері і "зайці" з роззявленими ротами лишались на пероні та дивились в слід електричці. Також був варіант, дати контролеру "на лапу", тобто, перебуваючи у тамбурі та не займаючи вільного місця можна було всунути контролеру у кишеню 5 гривень, та спокійно собі доїхати, ясна річ ніякого квитка тобі не давали.

Знову минули роки. Будучи з більш-менш нормальною роботою я знову забув про цей вид транспорту, користувався вкрай рідко, та й електрички стали ходити рідше, було не вигідно їх пускати частіше, через таких от "зайців", які не купляли квиток, оновлювати вагони не спішили по тій же причині. Потрібно зробити уточнення, що в мене з'явилася машина, яка повністю змінила мої можливості подорожування.

Почалася повномасштабна війна. Довелося знову звернутись до послуг електропоїздів. А все через те, що маршрутки та машині іноді зупинялись на блокпостах та перевірялись ТЦК на наявність бажаючих відправитись штурмувати посадку, чи ще кудись. Тому тепер, коли виникає бажання поїхати до столиці і назад, електрички це - "мастхев".