Пару днів назад на телефон прийшло шокуюче повідомлення від друга про те, що його троюрідний брат загинув на війні. Це стало для мене просто якимось ступором, адже я знав його брата, хоча й близько не був знайомий.
Його брат працював фармацевтом у місцевій аптеці, та у всіх викликав приємні відгуки. Всі відзивалися про нього як про доброго та вічливого фахівця у своїй справі. В нього була родина, дружина та двоє синочків.
Повномаштабна війна в нашій країні вже йде другий рік, а взагалі війна продовжується з 2014 року. Нажаль у нашому місті це не перша втрата, похорони героїв, останнім часом, відбуваються по декілька разів на місяць. Війна з кожним днем підкрадається все ближче і я відчуваю, що вона торкнеться мене, якимось чином.
Нехай пробачать мене за це, але до сьогоднішнього дня я не ходив на прощання з героями, лише чув сигнали процесії, що рухалася по головній вулиці міста. Та цього разу я знав полеглого героя, тому твердо вирішив, що потрібно віддати шану Валері та його вчинку.
У день похорону я прийшов до церкви, де вже зібралося багато людей, але всередину церкви заходити не осмілився. Годину простояв з іншими людьми біля церкви поки йшло відспівування священником і люди заходили покласти квіти. Через годину труну з тілом полеглого героя поклали у машину та повезли навколо міста, а я з усіма іншими пішов на головну площу, де ми очікували тіло Валерія.
Поки чекали вдалося підійти до друга, та поспівчувати його непоправимій втраті. Видно було, що йому дуже важко, страшно уявити, що відчувала дружина та мати Валерія. Це просто найстрашніший жах, який може бути на біломі світі, коли батьки ховають свого сина. І їх спіткала така страшна доля, як і тисяч інших матерів, що не дочекалися своїх дітей з війни.
І от під'їхала машина з тілом, ми зустріли її вставши на коліна, навіть люди похилого віку опустилися на землю, попри біль, як зустрічають справжніх воїнів, що віддали своє життя за свою рідну країну. Почалася прощальна церемонія. Слово надали декільком високопосадовцям, коллегам та побратимам Валерія. Потім всім дали можливість підійти та попрощатися.
Далі прощальна хода вирушила у бік кладовища. Йдучи разом з людьми по центральній дорозі міста я згадав як ми з другом та іншими однокласниками йшли цією ж дорогою майже 14 років тому на нашому випускному, але йшли в інший бік і тоді ми були щасливі, а зараз йшли просто вбиті горем. До мурашок зачепило те, що люди на узбіччі ставали на коліна і віддавали шану герою, у них були сльози на обличчі.
На кладовище дійшли не всі, декому було важко йти і всі це розуміли. Я не знав більшість людей, що йшли поряд, але нас об'єднувало спільне горе. На кладовищі почався останній процес прощання. Дуже важко було триматися, щоб не виплеснути емоції. Я іноді кидав погляд на друга і мені було його дуже шкода, очі були повні смутку та втоми. Хотілося б сказати, що навіть ворогу не побажаєш таке пережити, але ні. Я від усього серця бажаю щоб всі росіяни, мерзотні виродки, пережили це у десятикратному розмірі, що зараз і відбувається, дякуючи нашим ЗСУ.
Почався процес поховання. Труну закрили та опустили в яму, всі охочі підходили та кидали землю. Зробив це теж. В мене почали тремтіти руки та дуже важко стало дихати, на очах почали з'являтись сльози. Не знав що робити. Люди почали розходитись.
Підійшов друг. Я ще раз висловив свої співчуття, ледве стримувався, щоб не заплакати, стало дуже важко. Ми попрощалися і я пішов додому.
Що хотілося б сказати на кінець. Люди, цінуйте своїх рідних та близьких, вони у вас одні, ближче них у вас ніколи не буде. Вони можуть піти будь-якої миті і більше ніколи не повернуться. Здається що завжди можна відкласти зустріч на завтра, але ні, не можна, завтра може не настати. Переборіть свої комплекси та зателефонуйте братам чи сестрам, зустріньтесь, проводьте разом час, це дуже важливо у такий складний час.
В мене є така проблема, що я занадто близько все сприймаю до серця, ось тому і пишу це зараз, бо на душі досі дуже важко. Єдина користь з цього, що на короткий час я починаю мислити по-дорослому і розумію, що ті речі, стосовно яких я постійно переживаю - це просто ніщо, вони не вартують абсолютно нічого, у порівнянні з твоїм життям, з життям рідних та близьких. Потрібно цінувати кожен момент життя і не витрачати його на непотрібні речі та непотрібних речей, адже життя таке щвидкоплинне, не встигнеш і кліпнути, як воно закінчиться, а ти ще стільки не встиг зробити.
