Будильник був встановлений на 6:30, але я прокинувся раніше і вимкнув його. У кімнаті будинку було досить прохолодно. За вікном ще було темно, йшов дощ. Бажання йти в похід у таку погоду різко зменшилося, хотілося залишатись у теплому ліжку до самого сходу сонця. Але пролунав стук у двері..
Подруга була налаштована серйозно, вже була готова вирушати на зустріч нелегким випробуванням, які нам готували Карпатські гори. Довелося змусити себе встати з ліжка і почати збиратися. Швидко поснідавши несмачною заварювальною кашою з пакетика я був готовий вирушати.
До речі, про їжу. В планах було замовити сублімовану їжу, для харчування у поході і готувати на газовому пальнику, але продавець не встиг доставити вчасно і тому весь похід я харчувався протеїновими батончиками. Десь місяць тому ходили з другом на гору Синяк з Буковелі і перед цим набрали в АТБ дешевих протеїнових батончиків. Яким же було моє здивування, коли ефект від них був просто миттєвий. Одразу звідкілясь брались сили та бажання рухатись вперед. П'яти батончиків цілком вистачило на похід. Зловживати ними не рекомендують, про це попереджають на упаковці. Найкрутіші із "накачаною собакою" на етикетці.
Наш шлях почався з села Нижня Дземброня, до початку сходження нам потрібно пройти ще 4 км до села Верхня Дземброня. Дорогу я знав, адже минулого вечора вже ходив до верхньої частини села у магазин. Справа в тому, що обидва магазини є лише у Верхній Дземброні.
Йдемо ми собі по кам'янистій дорозі, поруч дзюркоче річка Чорний Черемош, з обох боків нас супроводжують височенні дерева. Йдемо і про щось говоримо і десь через хвилин 20 походу, я починаю помічати речі, які мені взагалі не знайомі, аде ж я тут проходив вчора, як таке може бути, мабуть ще не прокинувся. Нічого не сказав. Йдемо далі. Пройшли вже 3 кілометри, немає нічого знайомого, а навпаки, незнайомі скелі, якісь інші мости, нарешті починаю розуміти, що мабуть ми не туди пішли, але ж там теж була річка і ліси...
І справді, розібравшись у карті ми зрозуміли, що там поруч розгалудження двох доріг і я проспав вірний поворот. Можливості обійти немає, потрібно лише вертатись, а це втрачені години, яких у нас не було, адже підйом і спуск на гору займає приблизно 10 годин.
І тут нам трохи пощастило. Роблю акцент на "трохи", далі зрозумієте чому. Поки ми розбирались у карті і вирушували, що робити далі на дорозі з'явився чоловік на мотоциклі. Старезний мотоцикл, на якому зазвичай пересуваються в селах. Ми звернулись до нього по допомогу. Він з нас трохи покепкував, що ми поперлись взагалі не туди, а потім згодився нас підвезти! Яка вдала ідея, але цю поїздочку мій зад запам'ятає на все життя. Подруга сіла спереду на бак мотоцикла, гуцул посередині, а я сів на металеве сидіння за гуцулом.
Наскільки погана там була дорога, я відчув кожним сантиметром свого сідала, дідько, це було настільки боляче відчувати кожну ямку на собі, руками вже не міг триматись за те кляте сидіння, тому вчепився у рюкзак гуцула, руки жахливо боліли. В душі картав себе за те, що через мене ми не туди пішли і тепер повинен це терпіти. Поїздка видалась довгою, 9 кілометрів болю.
Нарешті цей пекельний транспорт зупинився і я ледве зміг злізти. Гуцул довіз нас до самого початку маршруту, до хвіртки, після якої починався різкий підйом. Подруга віддячила гуцулу грошима і ми нарешті почали своє сходження на славнозвісну гору Піп Іван.
До речі, варто сказати, що води у мене з собою не було, я взяв пусту пляшку, в яку хотів набрати води на дворі садиби, але був сонний і забув це зробити, тому розраховував поповнити запаси питної води з джерела, яке, судячи із застосунку, мало трапитись нам на шляху.
Йшли ми повільно, я старався підлаштовуватись під низький темп подруги, але це мені вдавалось лише на початку, чим далі ми піднімались, тим швидше хотілось йти і встигнути все оглянути. Було вже о пів на десяту, осіннє сонечко пригрівало, дощу не було, мав бути гарний сонячний день.
В лісі обабіч дороги було багато грибів, в основному це були мухомори, які вважаються більше лікувальними грибами, ніж отруйними, а то деякі необізнані ставлять їх в один ряд з блідими поганками. Окрім них нам траплялийся й білі гриби, величезні, при іншій нагоді не пройшов би повз такої знахідки, але цього разу в нас була інша місія.
Все-таки вирвавшись вперед я дійшов до першої полонини з якої вже відкривався неймовірний краєвид на Карпатські гори та полонини. На самій полонині була розташована сироварня, влітку там варили і продавали сир пастухи, а восени там можна перечекати негоду, або просто залишитись відпочити. Вирішив туди зайти, поки чекав подругу.
Яким же було моє здивування, коли в колибі побачив чиїсь залишені речі, на столі лежала їжа, стояв термос, на дерев'яних ліжках повністю зібраний похідний рюкзак і гітара. Тобто люди просто лишили речі без нагляду і пішли в гори. Чув раніше, що деякі туристи так роблять, звісно так набагато легше, але ж є багато недобросовісних людей, які можуть зайти до хатини і щось вкрасти.
В самій сироварні було декілька кімнат. Пахло сиром. На стінах хтось лишив послання про своє перебування. На поличках лежали продукти. Картопля, цибуля, гречка та інші крупи, були якісь спеції, також яблука. В одній із кімнат була величезна купа дрів. Тобто, за бажанням, можна було спокійно щось приготувати, або зігрітися після походу. Нічого не чіпаючи вийшов з хатини.
Поруч текло джерело з якого вдалося набрати прохолодної води. Піднявшись на наступну полонину вже стало відчутно прохолодніше, змушений був змінити кепку на шапку. Благо її я не забув. З набором висоти вітер ставав прохолоднішим. Деякий час поруч з нами йшла пара з Дніпра, вони теж вирішили підкорити хоч якусь вершину. Спойлер: їм це не вдалось взагалі.
Шлях був досить легкий конкретно до Дзембронських водоспадів. Перехід через водопад, це ніби перехід на наступний більш складний рівень у грі. Пійдоми стали крутити і доволі слизькими, доводилося хапати за коріння і гілки, щоб залізти нагору. Це було підніжжя гори Вухатий камінь.
Піднявшись десь на середину гори довелося чекати хвилин 20 подругу і ту пару, йшли вони дуже повільно. Вітер став настільки холодним, що з наплічника вже витягнув зимові рукавички. Було дуже розумно їх взяти з собою. Пара з Дніпра дійшла до середини і здалася, нічого вони не розуміють у справжніх виживаннях)). Лишилися ми вдвох.
Далі почався хардкор. До сильного вітру підключився дощ зі снігом. Чим ближче до вершини Вухатого каменю, тим сильніше ставав вітер, видимість погіршувалась, я вже не бачив подругу позаду, вона була занадто далеко. Стежка проходила поруч із прірвою, будь-який невдалий крок і можна було полетіти вниз на зустріч з праотцями.
Піднявшись майже на вершину почався просто жах, вітер просто збивав з ніг, дош заливав все і всюди, чомусь згадав про дощовик, коли вже був абсолютно мокрий, але навіть дістати його виявилось проблемою. Вітер просто виривав його з рук. З горем по полам вдягнувши його почав шукати прихисток від вітру, щоб там дочекатись подругу, але її все не було...
Пройшло хвилин 15, її досі не було. Намагався кликати її, але вітер просто заглушав всі звуки. Почав рухатись далі по маршруту вниз, щоб там хоча б змінити взуття, яке було повністю мокрим. Знайшовши більш менш спокійне місце я перевзувся у зимове взуття, але який сенс, шкарпетки були мокрі, сухих з собою не взяв.
Подруги не було видно. Не знав що робити. Зв'язку там не було. Пішов назад потихеньку і тут побачив її метрів за 20. Фух все ок, можна йти далі. Далі вже йшли поруч. Вона була повністю виснажена і готова спускатися вниз. Всі сили вона витратила на Вухатому камені.
Десь за метрів 20 перед нами через туман був помічений вказівник. Тут наші шляхи розійшлися. Вона пішла вниз через гору Смотрич, а я все ж таки взяв волю в кулак і вирішив дійти до своєї кінечної мети - побачити обсерваторію "Білий слон" на вершині гори Піп Іван - найвище розташована споруда в Україні.
Від вказівника мені потрібно було пройти по хребту 2 кілометри. Найдовші 2 кілометри за все моє життя. І я стиснувши кулаки пішов, іншого варіанту не було, якби здався, то ніколи б цього собі не пробачив.
Обабіч хребта було абсолютне "молоко". Нічогісінько не було видно. Взагалі. Та й можливості роздивлятися навколо в мене не було. Мокрий сніг і вітрюган просто знущались наді мною. Я закутався у дощовик, лишивши маленьку щілину, щоб бачити куди йти і повільно йшов. Два рази я збивавався з маршруту і потрапляв у густу мокру траву, в результаті навіть більш захищенне взуття промокло наскрізь, холодна вода просто хлюпала у черевиках. Втома давалась взнаки, весь мокрий одяг став в рази важчим. Рукавиці приходилось постійно знімати, щоб звіритись з картою, через це на мокрі руки вони не хотіли налазити і просто висіли на пальцях.
Видимість стала ще гірша. Мокрий сніг періщив без перестану. Кожні сто метрів стояв вказівник, де було вказано скільки метрів лишилось. Це дуже завбачливо, адже можна легко заблукати у тому тумані.
Останні 100 метрів я ледве йшов, сил рухатись проти вітру лишалось дедалі менше. І тут я її побачив. Серед густого туману виглянули похмурі сірі стіни будівлі. Втоми наче й не було, лише неймовірна радість, що мені це вдалося. Вже не звертав увагу на сніг і вітер, що не вщухав. Почав роздивлятись будівлю та оточуючу територію. Знайшов дзеркало з позначкою "Піп Іван 2028". Знайшов гойдалку, але було не до катань. Хотілося хоча б трохи зігрітись.
На вершині гори, окрім обсерваторіїї, ще розташована база рятувальників, які чергують там цілий рік і виїзджають на виклики, коли хтось потрапляє в біду у горах. Виріший зайти до них у гості і попросити чаю.
Сказати, що вони були дуже привітні і раді мене бачити, то ні. Постукавши до них і попросивши чаю, вони спочатку відповіли "Взагалі-то в нас тут не кафе", але потім пригостили чаєм з лимоном. Що дуже був доречний. Також там непогано ловить wi-fi, тому поки трохи погрівся в тамбурі, міг почитати новини в Інтернеті. Гарячий чай трохи зігрів, сили відновились і можна було, з почуттям досягнутої мети, йти вниз.
Шлях вниз почався трохи жвавіше, було бажання наздогнати подругу. Думав, що складноші закінчилися, аж доки не досяг скель в районі гори Смотрич. Знову почався шквальний вітер, але тут вже стало дійсно страшно. Вітер почав просто штовхати в сторону прірви. Довелося хапатися руками за каміння, щоб не полетіти вниз, старався не піддаватися паніці і швидше рухатися вниз. Кожен крок був ризикований, адже підвернути ногу на слизькому камінні, ще й під таким вітром, було раз плюнути. Одному в горах з підвернутою ногою без зв'язку - це може погано закінчитись.
Але все минулося. Вітер вщух. Сонце вийшло із-за хмар. На небі з'явилася веселка. Настрій поліпшився, але втома вже давалася в знаки.
Подолавши дуже стрімкий спуск до полонини я знову повернувся до сироварні. Вирішив зайти, можливо там є хтось і вдасться погрітися та висушити речі. Відкриваю двері і бачу подругу! Яка стоїть біля пічки ледве до неї не притулившись і намагається зігрітися. Пічка там була повний відстій, але іншого варіанту не було. Підкинув дрова і підсів поряд. Речей туристів вже не було, вони спустилися раніше і пішли. Поки сохли наші речі ми ділилися враженнями. Похід майже закінчився, нам залишалося пройти приблизно кілометр до низу і закрити за собою хвіртку.
Вечоріло. Наближався кінець неймовірного дня багатого на випробування та прекрасні краєвиди. День, який додам у скарбничку найкращих днів у моєму житті.
Підкорені вершини:
2014 - Говерла (2 061 м)
2021 - Петрос (2020 м)
2022- Синяк (1665 м), Вухатий камінь (1864 м), Піп Іван Чорногірський (2028 м), Смотрич (1898 м)
